Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Інші пів’яблука 📚 - Українською

Читати книгу - "Інші пів’яблука"

693
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Інші пів’яблука" автора Галина Костянтинівна Вдовіченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 59
Перейти на сторінку:
нічого не залишилося, там виріс будиночок, гарний, доглянутий, чужий. З-поза руйновища замку блимнуло, прогуркотіло. Щойно добігли до кав’ярні, як уперіщила злива. Пострушували краплі з курток, сіли одне навпроти одного, чекаючи на замовлення й роззираючись довкола: сучасний інтер’єр, але в кутках недоречні штучні квіти, які все псували.

– Я бачила фільм… – згадала Ірина, споглядаючи у вікно порожню, залиту дощем вулицю, тоді звела очі на офіціантку, що ставила на стіл деруни з грибами, подякувала і провадила далі: – Бачила фільм про Бучач. Короткий. Може, це був якийсь інформаційний телесюжет. Мене здивувало, що телевізійники лишили в опитуванні тільки недолугі відповіді перехожих. Ніхто не знав, хто такий Пінзель.

– Ви маєте нагоду перевірити, – усміхнувся Ян. – Цей дощ зараз ущухне.

– Не хочу, – відповіла Ірина. – Боюсь переконатися, що це правда.

– Тих людей треба було спочатку запитати, чи вони бучачани, – сказав Ян, і Ірині сподобалося, що він захищає своїх земляків.

Хороший він, подумала. Тільки надто спокійний, надто тихий та врівноважений. Чи бився він у дитинстві? Чи боронив когось? Чи здатний на протест? Тільки раз був сам не свій – коли пив каву на аварійному балконі. Що він там робив? Чого туди виперся? Подумала, але не запитала.

Давно вона не бігала під дощем, і Ян, певно, теж. Залетіли до книгарні на розі, регочучи, як школярі, повитріщалися для годиться на скромний асортимент книжок, стали біля вікна, думаючи, що ж робити далі. Вікно заливало дощем. Воно виходило на ратушу – в першій половині дня вона мала колір теплого дерева, а тепер холодно мерехтіла в дощовому сяйві, виблискувала срібно-перлистими полисками, наче голограма. Вулична безлюдність і відчуття нереальності, що далі – більше. Навіть безмовна продавчиня зникла десь у глибоких закапелках крамниці і не спішила повертатися.

– Є ідея, – озвався Ян.

– Викладайте.

– Ми йдемо звідси, ви нічого не запитуєте, а я вам показую одну цікаву річ. Ви ще такого не бачили.

Навіть не запитала, куди й навіщо. Вийшла за ним під дощ. Ян напнув над ними куртку, вона потріпувала над головою вітрилом, не надто надійно затуляючи їх від зливи. Перебігли до ратуші, огородженої гофрованим металевим парканом з подертою розмоклою афішею. Протиснулися в шпарку, залишаючи брудні сліди на одязі. Ратуша вгрузла в землю, просіла за більш як дві з половиною сотні років, її вікна й двері понижчали, це особливо було помітно по дверях. Влітку вона потопала в бур’яні, а тепер – у рудому болоті з розмоклих віджилих трав.

Ян зупинився:

– Тут.

Кілька сходинок донизу, металевий глухий звук дверей з крихітними віконцями-ґратками. Куртка перейшла до рук Ірини, вона тримала її над собою й над Яном. Він намагався дотягтися до чогось, запхавши руку в шпарину, обличчя судомилося від напруги, спина, обіпнута сорочкою, заважала розгледіти, що саме він там робить. Розчахнувся темний простір, ворухнувся й сховався, обдавши холодом підземелля, заволікся, немов ряска на поверхні ставка за кинутим каменем. Сіра дощова смуга пройшла перед очима, створивши несподіваний ефект. Чого тільки не привидиться, якщо вдивлятися просто в дощ! Важкі двері відтулилися, і з глибин ратушних підмурів війнуло вистояним холодом. Під склепінням, віддалік, щось тьмяно світилося.

– Не бійтеся. Дайте руку… Ну ж бо! – Він смикнув її до себе.

Не стояти ж їй під дощем, холодним осіннім дощем. Обмежившися жестом, щоб Ян посунувся вбік, подала йому куртку, а тоді, спершись на його руку й на вистуджений камінь стіни, намацала ногою твердий виступ.

Ян притримав її, перехопив руку, світло мобілки допомогло роздивитися, що під ногами – долівка, складена з кам’яних брил.

Струсив з куртки вологу, вдягнувся. Тепер шум дощу та вітру здавався далеким звуковим фоном, а тут, під темним склепінням підземної частини старої ратуші, було тихо-тихо і пахло деревом, старовиною, ладаном. Учувалася й сирість: десь неподалік стояла вода. Було холодно, але не аж так, щоб повернути назад.

Кивнула до Яна: «То що?»

«Там!» – теж без слів дав зрозуміти він, і вони обережно рушили туди, де м’яко точилося бліде світло.

Під ногами хрустіло. Обабіч широкого ходу, в заглибинах мурів губилося чорне вікове павутиння. З кожним кроком посилювалося відчуття, ніби все відбувається в якомусь фільмі чи в комп’ютерній грі. Ірина озирнулася, освітивши пройдений шлях мобілкою, переконалася, що вихід поруч, он він світиться отворами крихітних віконечок у металевих дверях. Коли якась небезпека, то відстань до нього можна подолати кількома стрибками. Авантюрна цікавість, зміцнена довірою до ініціатора цієї подорожі, поборола страх. Серце калатало, у крові кипів адреналін.

– Ми тут лазили в дитинстві, – глухо пролунав голос Яна. – Зараз… іще трошки.

Вона слухняно трималася на півкроку за ним, за світлом його мобілки, віддавши йому руку та відчуваючи, які в них обох гарячі долоні. Дорогу перед собою обережно пробувала ногою, вже не раз утішившися за сьогодні, що взулася в зручні кросівки.

– Десь тут… Пригніть голову.

Темне хмарище, невідоме ЩОСЬ, – камінь, дубова чорна балка, жмут грубого дроту чи лантух із поснулими кажанами? – заледве торкнулося волосся на маківці. Вона сіпнулася й побачила фігуру без голови. Так видалося їй у першу мить. Відсахнулася, сховавшися за Яна. Коли ж світло впало на камінь, вона, вихилившися з-поза чоловічої спини, придивилася – ні, камінь лише нагадував плечі, які начебто переходили в міцні руки та рельєфний тулуб, а все ж то була випадкова подоба, витесана з каменю не людськими зусиллями, а вологою й часом.

Ян відпустив її руку:

– Присвітіть-но мені.

У світлі двох мобілок поверхня кам’яної форми видалася зеленою від цвілі.

– Колись ми з хлопцями зауважили одну особливість. – Ян говорив стиха, однак здавалося, що занадто голосно. – Така була гра. Якщо стати на цей камінь, а тоді на той… Ось так… Надто дощового дня… Тоді можна було почути… Йдіть сюди.

Ірина слухняно наступила на брилу й перейшла до Яна на іншу.

– Тихо… – Він ледь ворухнув губами, приклавши до них палець, і показав, звідки чекати сюрпризу.

Але те, чого сподівалися, прийшло з протилежного боку.

Здалеку почувся ледь уловний шурхіт, немов хтось повільно прочинив двері, впускаючи протяг. Холодок пробіг по щоці, ворухнув волосся на скроні. Хтось збудив легкий вітер у підвалах ратуші. Ірина вчепилася обома руками в Янову куртку. І тоді до слухових, без сумніву, галюцинацій, наче зітхання, додалися нові звуки, від яких Ірині волосся стало дибки: десь у глибині невидимої анфілади підземних кімнат забулькотіла вода, вона з шипінням заповнювала простір, що його годі було просвітити мобілками. Ян схопив Ірину за руку:

– Біжімо!

Зірвалися з місця, геть від рятівного

1 ... 54 55 56 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інші пів’яблука», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Інші пів’яблука"