Читати книгу - "Молодий місяць"

— Тоді кого мені звинувачувати? — відповіла я різко.

Він ледь помітно усміхнувся; це була в’яла викривлена посмішка.

— Ти не захочеш цього чути.

— Чому це в дідька я не захочу! — заверещала я. — Я хочу знати, і то негайно!

— Ти все неправильно розумієш, — крикнув він у відповідь.

— Не смій казати мені, що я щось неправильно розумію, — я тут єдина при здоровому глузді! Скажи, чия це вина, якщо не твого дорогоцінного Сема!

— Ти сама напросилася, — гаркнув Джейк на мене, і його очі заблищали. — Якщо ти хочеш когось звинувачувати, то чому б тобі не вказати пальцем на тих огидних, смердючих кровопивць, яких ти так любиш?

У мене від здивування розтулився рот, і я з шумом випустила з легень повітря. Я заклякла, почувши ці жахливі слова. Біль пронизав моє тіло, болюча рана в грудях знову відкрилася. Але все це відійшло на другий план, на мене впала лавина думок. Я не могла повірити в те, що почула. На Джейковому обличчі не було й сліду нерішучості. Тільки злість.

Я досі стояла з роззявленим ротом.

— Я ж казав, що ти не захочеш це чути, — мовив він.

— Я не розумію, кого ти маєш на увазі, — прошепотіла я. Він недовірливо звів одну брову.

— Я думаю, ти чудово розумієш, кого я маю на увазі. Ти ж не хочеш, щоб я сказав це вголос, правда? Я не люблю завдавати тобі болю.

— Я не розумію, кого ти маєш на увазі, — повторила я автоматично.

— Калленів, — сказав він повільно, навмисне розтягуючи це слово, а тим часом продовжував пильно роздивлятися моє обличчя. — Я бачив це в твоїх очах, я бачу це щоразу — я знаю, що значить для тебе це ім’я.

Я заперечливо похитала головою, намагаючись прийти до тями. Звідки йому про це відомо? І який це має стосунок до Семової секти? Може, це банда вампіроненависників? Який сенс створювати таке угрупування, коли у Форксі більше не живе жодного вурдалака? Чому Джейкоб почав вірити в казки про Калленів саме зараз, коли їх уже й слід прохолов і вони більше ніколи не повернуться?

Щоб дати відповідь на ці запитання, мені знадобиться чимало часу.

— Тільки не кажи, що ти почав дослухатися до забобонних теревенів Біллі, — сказала я, витиснувши з себе слабку посмішку.

— Треба віддати йому належне — він знає більше, ніж я думав.

— Досить жартувати, Джейкобе. Він подивився на мене критично.

— Досить забобонів, — сказала я швидко. — Я все одно не розумію, чому ти звинувачуєш в усьому… Калленів, — я здригнулася на звук власного голосу. — Вони поїхали звідси понад півроку тому. Як ти можеш звинувачувати їх у тому, що Сем робить зараз?

— Сем не робить нічого, Белло. Я знаю, що їх немає… Але іноді трапляються речі, яких не можна виправити. І тоді вже запізно.

— Що трапилося? Чому запізно? У чому ти їх звинувачуєш? Раптом він наблизився до мене, його очі сповнювала злість.

— У тому, що вони існують, — прошипів він.

Я невимовно здивувалася й розгубилася, коли в моїй голові знову пролунав голос Едварда; він застерігав, хоча я зовсім не боялася.

«Мовчи, Белло. Не тисни на нього», — попереджав мене Едвард.

Відтоді як ім’я Едварда прорвалося крізь кам’яні мури, під якими я його поховала, мені було не до снаги загнати його назад. Тепер спогади про нього не завдавали мені сильного болю — особливо в ті дорогоцінні секунди, коли я могла чути його голос.

Джейкоб стояв переді мною, він кипів, його трусило від злості.

Я не розуміла, чому галюцинація Едварда з’явилася так несподівано. Джейкоб був дуже злий, але ж це був просто Джейкоб. Не було адреналіну, не було небезпеки.

«Дай йому час, нехай заспокоїться», — наполягав Едвардів голос.

Я збентежено похитала головою.

— Ти просто смішний, — відповіла я їм обом.

— Гаразд, — сказав Джейкоб і знову почав глибоко дихати. — Я не обговорюватиму цього з тобою. Тепер це вже не має ніякого значення, шкоду вже й так заподіяно.

— Яку шкоду?

Він навіть не ворухнувся, хоча я прокричала ці слова просто йому в обличчя.

— Давай повернемося назад. Більше нам немає про що говорити.

Я роззявила рота від здивування.

— Нам є про що говорити! Ти мені так нічого й не сказав! Він пройшов повз мене й попрямував до будинку.

— Сьогодні я бачила Квіла, — крикнула я йому вслід. Він зупинився, але не розвернувся.

— Ти ж пам’ятаєш свого друга Квіла? Так, він наляканий. Джейкоб розвернувся до мене. Його лице скривилося від болю.

— Квіл, — єдине, що він сказав.

— Він також хвилюється за тебе. Він приголомшений тим, що діється.

Джейкоб у відчаї поглянув повз мене. Я не вступалася.

— Він боїться, що стане наступним.

Джейкоб схопився за дерево, його обличчя набрало дивного зеленуватого відтінку.

— Він не стане наступним, — прошепотів Джейкоб сам до себе. — Він не може бути наступним. Тепер уже все закінчилося. Це не повинно продовжуватися. Навіщо? Навіщо? — він ударив кулаком по дереву. Деревце було зовсім невелике, тонке й усього на кілька футів вище за Джейкоба. Але я все одно здивувалася, коли стовбур тріснув і шумно впав на землю.

Джейкоб витріщився на гострі кінці зламаного стовбура, його одразу ж охопив жах.

— Мені треба повертатися, — він розвернувся й пішов так швидко, що мені довелося за ним бігти.

— Назад до Сема!

— Все залежить від того, як на це подивитися, — мовив Джейк. Він щось бурмотів собі під ніс, відвертаючись від мене.

Я догнала його біля свого пікапа.

— Зажди! — крикнула я, коли він рушив до будинку.

Він обернувся до мене, і я побачила, що його руки знову тремтять.

— Їдь додому, Белло. Я більше не можу спілкуватися з тобою.

Дурний недоречний біль був надзвичайно пекучий. На очах знову з’явилися сльози.

— Ти… кидаєш мене? — слова були не зовсім годящі, але це було найкраще, що я змогла придумати. Зрештою, те, що було у нас із Джейкобом, — не просто шкільний роман. Це було щось набагато сильніше.

Раптом він гірко засміявся.

— Навряд чи. Якби таке сталося, я б тоді сказав: «Давай залишимося друзями». Але я не можу сказати навіть цього.

— Джейкобе… чому? Сем не дозволяє тобі мати інших друзів? Будь ласка, Джейку. Ти ж пообіцяв. Ти мені потрібен!

Цілковита порожнеча мого попереднього життя, яка знову загрожувала мені, виринула й завирувала переді мною, адже Джейкоб вносив у моє існування бодай якийсь зміст. Самотність почала душити мене.

— Мені дуже шкода, Белло, — Джейкоб виразно вимовив кожне слово крижаним голосом, який,