Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Іван і Чорна Пантера 📚 - Українською

Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

331
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Іван і Чорна Пантера" автора Володимир Лис. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 82
Перейти на сторінку:
якими стояв «Фольксваген» Георгія Семеновича, цілий вихор промчав у її голові, полетів кудись, мо’, ген за ту стару розлогу тополю, що, як фантастичний птах, летіла, широко розкинувши віти-крила над селом. Вихор полетів, щоб вернутися — гарячий, пруджений, із одним запитанням — що робити?

Зрештою Зінаїда прийняла рішення. Насамперед вона привітно посміхнулася до Таумі, котра, судячи з виразу її обличчя і майже погаслих очей, почувалася досить зле. Все окей, запевнила Зінаїда гостю, у мене гарні новини й цікаві дані. Я вивідала у старої аборигенки цінну інформацію: і про відьму та місце її поховання, і про деякі інші обставини, які, сподіваюся, будуть вам корисні, міс Ремпбелл. Ви дозволите сказати — моя дорога Таумі? О, так, міс Зіна. Тоді окей, сенк’ю вері мач, є можливість і нагода, чи нагода й можливість, зустрітися з родичами, насамперед із родичкою, спадкоємицею білої мамби, але невідомо, чи вона дасть на це згоду, можливі всілякі ексцеси, я спочатку переговорю сама, тому що… Ні, ні, будь ласка — Таумі. Вважайте, міс Зіна, що ваш гонорар подвоюється.

— Дуже вдячна, міс Таумі.

Міс Зіна промовила це, скупо всміхнулася, і в її очах промайнули жовтаві блискавки. Зграя ворон, котра при наближенні машини знялася з кукуріцьких тополь і сосон, дружно закаркала слова пролетарського гімну: «час розплати настав».

— Ми їдемо до школи, — сказала Зінаїда до Георгія Семеновича.

— До школи?

— Авжеж. Там же зараз знаходиться твоя кікімора?

— Я попрошу…

— Ти гадаєш, наша гостя знає слово «кікімора»?

— І все ж… Що сталося, Зіночко?

— Зіночко? Давненько не чула…

Розлючений, розпасійований чи розлючено-розпасійований Георгій Семенович ледь не розчавив чиюсь гуску — та обурено заґелґотала. Жінка, котра кинулася було від воріт до машин з криком: «Іроде!» — враз розпливлася у посмішці, впізнавши за склом директорський силует.

— То що сталося? — перепитав директор свою вчительку.

— А те, що твою кохану Софієчку, Сонечку, — без будь-яких передмов сказала Зінаїда, — ми зараз будемо продавати.

— Продавати? Добрі мені жарти!

— Не бійся — вигідно продамо, — Зінаїда Антонівна з неприхованим сарказмом. — Твоя люба бабенція виявилася нащадком, уяви собі, нащадком місцевої відьми, котра таки колись існувала й, очевидно, була неабияким відьомським цабе, раз про неї відомо за океаном і сюди примчалася така гостя.

— Овва! Ну і? — тільки й спромігся Георгій.

— От тобі й овва! Лови момент, колишній бой-френдик.

— Це тобі Гапониха сказала? А ти їй повірила?

— А чому б і ні? Стара ще цілком при своєму розумі.

— А ти не…

— Я не бле… Не обдурюю, — поправилася Зінаїда Антонівна, бо слово «блеф» було відоме у багатьох мовах і гостя могла його не так сприйняти. — Нема резону. Покладайся на мене. Благовірна все одно тебе простить.

Вони приїхали до школи.

Зінаїда Антонівна ще раз обдумала, щоправда, гарячково, як їй ліпше вчинити: розповісти зараз Таумі про нащадка (нащадницю, всміхнулася Зіна) тутешньої відьми чи промовчати про неї і потім успішно шантажувати? Але ж не відомо, чи те стерво, те кукуріцьке директорське бабище піддасться на шантаж… Вона-то боязлива й забобонна, але водночас істеричній стервозності, коли чимось допечена, можна тільки позаздрити!

На подвір’ї школи снували дітлахи — перерва.

— Ми підемо туди? — спитала Таумі.

— Якщо бажаєте, можете сказати кілька слів як посол миру ООН.

З перебування Таумі Ремпбелл у Кукуріцькій школі лишилося тільки пару світлин на мобільнику сина Максима Руського — Олега. Лише кілька кукуріцьких учнів мали мобільника, а такого крутого, щоб фотографував — один Олег. Пізніше восьмикласник Олег намагатиметься за посередництвом батька продати ці фотки, перенесені на комп’ютер, різним волинським газетам і навіть одній київській, але всі дружно вважатимуть це вмілим монтажем, здійсненим спритним хлопчиком чи його сільським бізнесменом-батечком. Таумі Ремпбелл таємно перебувала в глухому поліському селі? Як посол миру ООН? Без охорони, телебачення і місцевої влади? Секретна місія? Киньте, шановні, вже б візит такої особи в українську глибинку неодмінно подали б як належить.

У школі Таумі Ремпбелл поспілкувалася з учнями, розповіла їм трохи на короткому уроці про Америку, модельний бізнес і місію ООН. А що візит вийшов спонтанним (за що вона просить вибачення), то подарувала пару календариків, які знайшла у своїй сумочці. Тицьнула парі-трійці дітлахів по долару, а одному навіть п’ять, зробивши їх неймовірно щасливими. Та найбільше пощастило маленькій білявій третьокласниці Настуні. Вона дивилася такими злякано-захопленими оченятами, що Таумі не тільки погладила по цій білявій голівці, а й ще раз заглянула до своєї сумочки. І вгледіла там свій перламутровий, оздоблений дрібними діамантами гребінь. Мить — і гребінець опинився на голові Настуні. Дівчинка щасливо заусміхалася. На її оченятах зблиснули сльози. Вона не підозрювала, що вмить стала багатійкою — діамантики коштували двадцять п’ять тисяч доларів. Вона була просто щасливою, не знаючи, що дорогою додому гребінця заберуть двоє безнадійних сільських хуліганів.

Після ж виступу Таумі (для неї обрали третій і четвертий класи) Зінаїда Антонівна нарешті зайшла до класу Софії Петрівни. Викликала її в коридор.

Ось їхній діалог.

— А ти, виявляється, подруго, не абихто.

— Не розумію, Зіно.

— Тоді здрастуй, пані відьмо.

— Відьмо?

— Хіба ні? Чи ти не успадкувала родинні навички? А я то гадала, чого мені часом так погано…

— Зіно, я прошу тебе… Що сталося? І тихіше, будь ласка.

— Я все знаю. Все, що ти так старанно приховувала.

— Господи, що я приховувала?

— Те, що ти спадкоємиця відьомського кодла…

Софія Петрівна захиталася. Зінаїда Антонівна підхопила її під руку. Посадила на підвіконня. Турботливо спитала:

— Все в нормі?

— Убий мене — не розумію, про що ти! — Софія Петрівна схлипнула, як ображена дитина.

— Дурепочко, — майже ніжно сказала їй на вухо Зінаїда. — Зараз ти нам все розкажеш і отримаєш за це добрі гроші.

— Але що я маю розказати?

Очі Зінаїди Антонівни зблиснули — тепер майже сталево.

— Іди, попередь своїх, що уроку не буде, — наказала вона. — Ну? І не здумай кудись втікати.

— Куди я…

— Іди, іди…

Доки Софія Петрівна пленталася до свого класу, де вела урок, Зінаїда поглянула у вікно. І здригнулася, а потім всміхнулася. Біля шкільних воріт стовбичив, переминаючись з ноги на ногу, чоловік у зеленій куртці.

Іван.

XIV.Іван — Таумі

Про появу в Кукурічках Таумі Ремпбелл Іван довідався вранці од сусідки Марини. Рано-раненько Марина прибігла і ледве до хати вступила: ой, тітонько Панаско, а чи ви-те чули про дивну-предивну новину, та таку новину, що й в Кукурічках наших не чувано-не бачено-не гадано, ой би, сама не повірила, кобись од Уляни Стрейчиської не почула, а потім і не

1 ... 54 55 56 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван і Чорна Пантера», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іван і Чорна Пантера"