Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Треба переключитись на інші справи.
Я позбирав розкидані на підлозі диски і вставив перший у плеєр телевізора.
***
…Шумить дощ. Передпокій. Довгий коридор з червоним килимом веде кудись вглиб — до тьмяного квадратика світла.
У м’якій напівтемряві зблискують золотом кінчики штучних свічок у позолочених канделябрах. Порожнеча і тиша великого будинку.
Здалеку чутно, як дрібно дзеленчить ложка в склянці. Звук наближається. Схоже на «прибуття потяга» — звук посилюється і з квадратика світла рушає тінь.
Нічого не розібрати. Світло падає на чашку з ложкою в чиїйсь руці. Ложка вицокує свій танець. Майнула чорнокоса голова в ракурсі «зверху-донизу». Цокіт стишується за дверима однієї з кімнат…
…Але тривожним тремоло відгукується на моїх багатострунних нервах…
Виявляється, це не дощ. Це в глибині кімнат шумить ввімкнутий телевізор. Коридор так само поглинутий темрявою.
Нічого цікавого.
Картини на стінах. Знову майнула жіноча тінь і зникла в квадратику світла на протилежному боці коридору. Друга жіноча тінь (здається, Віри Іванівни) пройшлась тим же маршрутом. У руках — сервірована таця.
Дві години нічого цікавого…
Нехай собі крутиться. Я тупо клацаю пультом — перемикаю на телевізійний канал.
Там виникає пика якогось доповідача. Йдеться про економіку. Він з огидою, мов черв’яків, виштовхує з рота слова — ламана мова, неправильні наголоси й артикуляція, ніби виступає прибулець з країни Мумба-Юмба: «Ми досяглі неабіякіх успіхов… Нєгаразді подолані…Сісьматіські ми робімо свою справу краще за наших попєрєдніків…»
Кицька нервово муркоче. Я знову клацаю пультом, перемикаючись на новий диск.
…Кухня. Бачу (хоч і знову у викривленому варіанті «згори — вниз») свого недавнього знайомого Алекса. Він кладе на стіл великого живого товстолобика. Риба б’є хвостом. Нарешті бачу жінку, точніше Тамілу. І неприємне відчуття обдає мене жаром, адже я знаю, що нині вона — мертва.
— Хочу рибки, — лагідно каже Алекс.
Жінка (навіть в такому ракурсі вона здається мені порцеляновою статуеткою) нерішуче тицяє пальцем в рибу (майже так само, як і Пат торкалася шматка біфштекса), риба б’ється об стіл. Жінка скрикує. Алекс сміється:
— Давай, давай чисть її!
— Але ж вона жива… — каже жінка.
— Ну то вбий її, - каже Алекс, подаючи ніж. — Відріж їй голову і чисть! Хіба вас цього не вчили?
Жінка крутить головою, закриває обличчя руками, задкує в куток.
— Давай, давай, вбий! — сміється Алекс…
Жінка тихо сповзає на підлогу по стіні.
Алекс кидає ніж на стіл, гукає:
— Віро Іванівно!!! - і нервово вибігає з кухні.
Шипіння. Кухня. Віра Іванівна ріже голову товстолобику. Її руки вкриваються риб’ячою кров’ю. Скрик із кутка.
Віра Іванівна:
— О, Тамілочко, я вас не помітила… Вам погано? Це лише риба…
Коридор. Дві тіні в коридорі. Алекс, Віра Іванівна.
— Вона непритомна, пане Алексе. Перенесіть її до спальні.
Я викличу «швидку»?
Алекс:
— Нехай лежить. Отямиться — буде смажити рибу…
Більше вона ні на що не годна.
— Як скажете…
Ну таке собі… Трохи противно. Але іншого я і не очікував…
Поміняв диск. Налив пива. Собі і Кицьці.
…Кімната. Ракурс — зверху.
Алекс простягає Тамілі коробку, перев’язану пурпуровою стрічкою. Жінка дістає звідти щось схоже на пеньюар.
Таміла:
— Дякую. Дуже гарно.
Алекс:
— Не подобається?
— Дуже подобається.
— Я ж бачу: не подобається.
— Ну що ви — подобається…
— Я ж бачу — ні.
— Подобається…
— Я все бачу!
— Дуже…
Алекс забирає з її рук річ, рве на шматки… І — ось тут (я відставив склянку з пивом!) — з усього розмаху б’є її ногою в стегно.
Таміла летить в інший куток спальні. Важко підводиться. На її обличчі — посмішка Джоконди…
Починає розстеляти постіль…
Система вирубається…
Я риюсь в дисках, забувши, який з них був останнім.
Вставляю будь-який. Клацаю пультом. Беру Кицьку на руки — вона зараз потрібна мені, як ніколи. Ми разом дивимось на екран.
Знову темрява коридору.
Я сахаюсь: прямо на мене випливає бліде обличчя Таміли, вона дивиться прямо в камеру, на мене. Точніше — аж всередину мене, такі у неї очі!
Таміла шепоче прямо у вічко камери: «Забери мене звідси… Забери мене…»
Ніби звертається до мене. Я перекидаю пиво на Кицьку.
Зала. Та сама, де мені пропонували манну кашку. За столом — Алекс. Навпроти — вона, Таміла. Згадую слова Пат: «Вона була найкращою з нас…» Вона дійсно неймовірно гарна, але страшенно худа, вії затіняють ледь не півщоки.
— Вісім чорних карток, — каже Алекс.
— Вчора ви казали — шість… — шепоче Таміла.
— Хіба? — посміхається Алекс. — А чи можу я помилятися?
— Не можете…
— Так отож.
Він набирає кашу в ложку і, мов школяр на уроці, відтягнувши її, мов з рогатки вціляє кашею в чоло дівчині.
Вона витирає кашу з обличчя і волосся. І… посміхається.
Посмішка дратує його, він — через стіл — б’є її в обличчя…
Я риюсь, риюсь в дисках, розкидаю їх, відшукую останній…
Я вже здогадуюсь, що перед тим, як переглянути його, вижену Кицьку до ванної — видовище буде не для кошенят…
***
…«Босу» я дзвоню пізно увечері, коли ми з Кицькою вже добряче накачалися пивом.
— Що у тебе з голосом? — одразу питає він. — Морозивом об’ївся?
— Так, — кажу я. — Дуже об’ївся. По самі вуха…
— Що сталося? — тривожно питає він.
— Хочеш скинути Струтівських? — кажу я.
— Факти?
О, як я люблю людей діла — «бос» все відчуває з напівінтонації.
— Факти у мене на диску.
— Ти геній. Що там?
— Вбивство… — втомлено кажу я.
— Жартуєш?
Я мовчу.
— Це дійсно подарунок… — каже він.
— Чорт забирай! — кричу я в слухавку. — Якщо вбивство може бути подарунком, тоді я валю звідси! Ви що, всі там подуріли?!!
Слухавка мовчить. Кашляє.
— Вибач… — каже він. — Вибач, ми дійсно всі подуріли. Хто кого вбив?
— Алекс Струтівський вбив свою дружину.
Я знаю, що він знову хоче порадіти за таку «чудову звістку» напередодні виборів, але він стримується, лише просить зустрічі. Але я не хочу його бачити. Кажу, що завтра вранці залишу «докази» в його офісі на прохідній.
Я знаю, що далі справа рушиться швидко і без мого втручання.
Мавр зробив свою справу. З мавра досить.
Досить.
Досить…
Розділ дев’ятий. Не-щоденник. Поліна
…Ця маленька і приємна на дотик машинка лежить у мене під щокою.
Нас обіцяли навчити користуватися мобільними телефонами перед першим балом. Але я вже навчилась!
Я знаю, що, коли мені буде погано, наберу чотирнадцять літер алфавіту,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліцей слухняних дружин», після закриття браузера.