Читати книгу - "Людолови. Том 2"

вже й кирпу гнемо. Та яке ми, на бога, лицарство, коли кожен чорт їздить на нашій спині?! Танцюри! Ничипоренки! Свиридовичі та Байбузи! «Хліб козацький молотимо», — перекривив він Терешка. — Та хіба в нас рук немає здобути собі чого їсти по-чесному?! Коли б справжня воля була та не позабирали б собі наші дуки козацький степ, сиділи б ми на ланах, хліб від сохи заробляли. «Погана!», «Татарка!» — знов перекривив Терешка Максим. — Та, мабуть, в цієї татарки втроє більше сумління, ніж у нас усіх разом. А він знущається!.. Радіє з дурних очей, що є над ким владу виказати.

Гаряче й щире слово долинула нетягам до серця, та й невимовно важкий день на волоку, коли старшина тільки наказувала, а нетяги тягли їх човни, знов розбуркав колишню неприязнь, притамовану в поході, і Максимові слова були якраз до речі.

— Вірно, Максимко! — ляснув його Тимко по плечу. — Оце по-нашому! І зовсім ти не дурень, а ми самі пошилися у дурні! Правда, хлопці?

— Правда, — ніяково відгукнулися парубки. — Скільки нас тут на волоку загине! А на чию користь?

А довгастий Куцан підхопив лантух Медже і кинув його на плечі Терешкові:

— Неси, братіку, хрест свій. Се аз накладаю на тя єпітимію, понеже согрішив єси, образивши вдовицю сію.

— Ану, хлопці! Ночувати нам тут, чи що? — налетів на них Бородавка. — Чого регочете? Чекаєте, щоб тaтapва наскочила? Вдома реготатимете.

Справа була серйозна. Розтягнуте на кілька миль військо дійсно могло потрапити у пастку ногайцям. Навіть дрібний загін міг розбити його по частках. Ось чому козаки не сперечалися і знов налягли на тягла.

— Ану, разик! Ану-ну! — захрипіли вони, упираючись п'ятами в землю.

Але хоч як надсаджувалися козаки, чотири дні пішло на переправу. То тут, то там падав козак, і далі доводилося нести його разом з пораненими на кобеняках або на ношах з лози, а були й такі, що померли, не витримавши нелюдського напруження сил. Нашвидку поховали їх на березі Кінських Вод і рушили човнами до Базавлуку.

Купи вугілля, обгорілі сволоки, закурена цегла та непоховані трупи без слів розповіли Сагайдачному, що сталося на Січі. А другого дня приїхали човнами недобитки-козаки, що два тижні ховалися в плавнях. Вони чудом уціліли від полону і нетерпляче очікували своїх.

— Ще три дні тому крутилася тут татарва, — розповідав кошовий Кобиленко-Бурдило. — Все шукали, де наша скарбниця, та нічого не знайшли.

— Скільки ж вас тут було? — гнівно розпитував Сагайдачний.

— Та сотні зо три, а мо, й менше. Адже ж осінь… Порозходилися усі на волость. Хіба втримаєш тепер козаків?!

— Падлюки! — люто гримнув Сагайдачний. — Що я наказував? Пам'ятаєш чи ні, собако?

Але не легко було збентежити старого Бурдила.

— Чути, батьку, чув, — почухався він. — Та хіба ж вони тебе послухають позаочно? Два роки тому ти сам наказував їм стояти під Житомиром, поки пани скликали комісію, і нixто тебе і тоді не послухав.

Так воно й було. Сагайдачний мимоволі проковтнув язика, а Бурдило спокійно вів далі:

— Пани і зараз ладяться проти нас з військом. Тільки й крику по соймиках[148], що про козацьке свавілля. Руйнують, мовляв, наші маєтки своєю стацією. А турки знов загрожують війною через твої походи у Чорне море. Ну, й магнати теж залляли султану сала за шкуру, бо поки палив ти Каффу з Трапезундом, вибрався знов Вишневецький з Корецьким у Волощину вигнати господаря Томжу і посадити замість нього Олександра Могилу. Ну, і нашого брата поналізало з ними до чорта… Набрали вони там стільки здобичі, що коні падали. Султан і розлютів. Ось і прийшов Іскандер-баша бити нам порожні казани… А до справжньої війни тепер — один крок.

Бурдило не брехав. В такі хвилини треба міцно тримати зброю в руках, щоб не загинути від несподіваного нападу. Сагайдачний нервово ходив з кутка в куток тісної комори, де колись ховали конячі ронди й сідла, а тепер жив гетьман з старшиною, бо всі інші будівлі згоріли.

— І ти не втлумачив їм, що треба діяти? — зупинився він перед Бурдилом. — Що я казав тобі перед походом? Бачиш, чуєш, що тут закручується? Та турки розчавлять нас, як черву, як гусінь!

Бурдило вийняв з рота люльку і засміявся.

— Не розчавлять. Ось коли б усі сиділи на Базавлуку — тоді б, мабуть, і розчавили б. А коли гусінь порозлізається лісами… Та ти, батьку, не гримай, а вислухай. Казав я, наказував, дозори ставив, щоб їх вертати. Та хіба вдержиш руками дніпрову воду?!

Сагайдачний мовчки смикнув плечима, а Бурдило вів далі спокійно й хитро:

— Але як пригріє весняне сонечко, знов стане перед тобою козацька сила, наче в полі пшениця. І кликати не доведеться. А тепер добре, що вони порозходилися: менш здобичі потрапило Іскандеру-баші, менше роботи буде й царгородським катам.

Кажучи це, Бурдило тихенько посміювався. В його вузьких очах, захованих у павутинні зморшок, бігали лукаві іскорки. Він весь час чухав свою ріденьку борідку, схожу на наліплений на підборіддя жмуток спрацьованої мачулки. Чимало бачив на світі Бурдило, і запал Сагайдачного розважав його, як буйний опір коня, якого вперше загнуздали людські руки. Він шанував Конашевича за розум, спритність і бойовий хист, але життя давно остудило Бурдила і перетворило його на спокійного спостерігача. Всьому знав ціну старий козак, і ніщо не лякало і не дивувало його.

— А що чути за коронного гетьмана? — урвав Сагайдачний його міркування.

— А крутиться, — підморгнув одним оком Бурдило. — З сімома сотнями не розкокошишся… Закликає магнатство назустріч тypeцькому війську. Хитрує старий. Листується з башами, а в самого душа не в п'яти, а в підбори під остроги тікає, як подумає, що воно буде, коли турки дійсно перейдуть кордон.

Спокійно-насмішкуватий тон старого заспокоїв Сагайдачного, і він весело розреготався.

— Ну, а голота? Замовкла? Не прагне йти бити панів?

— Де там!.. Барабаш два місяці хворів… Добре влучив його хтось з пістоля… А без нього вони що… Репетують, а самі наче вівці без чабана. А як дмухнуло холодом, так перші кинули тафи і посунули на волость по хатах до весни.

Становище було не з гарних. На Січі не було ані житла, ані запасу. Добре, що після холоду настали теплі дні, але щодня міг вдарити мороз. Будувати нові курені не було з чого. Борошно і крупу пограбували або попалили турки. Військо почало ремствувати. Всі вимагали, щоб якнайшвидше розподілити хліб козацький, а Сагайдачний чогось очікував. Минуло ще кілька днів. І тоді найодчайдушніші рубаки з лайкою й галасом підступили до гетьманського житла. Тепер