Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

вірили в демократію й соціалізм. Не бути соціалістом вважалося мало не за непристойне, через що кожна українська партія, репрезентована в Центральній Раді, додавала до своєї назви ще й характерний додаток «соціалісти»: соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники, народні соціалісти, не кажучи вже про ті партії, яким сам Бог велів бути соціалістами: українські соціалісти-революціонери, українські соціал-демократи. Не було тільки української партії більшовиків. Манюсінька група українських соціал-демократів на чолі з Нероновичем та кілька українських соціалістів-революціонерів на чолі з Пугачем[18], котрі стали на радянську платформу під час першого приходу більшовиків до Ки'єва, не можуть іти в серйозний рахунок. Усі інші кола українського громадянства стояли за УНР. Навіть перший більшовицький уряд у Харкові — «ЦИКУКа» з її «Народним секретаріатом» не зважився скасувати назву УНР через її широку популярність і свій офіціоз назвав «Вісник Української Народної Республіки» (див. 2-й том Української Радянської Енциклопедії, сторінка 495).

Так, усі ми були за УНР!

Але конкретизуймо точніше цей займенник «ми», щоб мати підставу довести, що Антоненко-Давидович, чи Давидів, як звався я, юнак 19–20 років, у ті часи був не поодиноким «петлюрівцем», як мене, поза мої очі, атестують нині органи державної безпеки, а — масовим явищем серед тодішньої української інтелігенції.

Почнімо з літератури.

Петро Панч 1918–1919 років був командиром артилерійської батареї війська УНР, що дало йому матеріал для повісті «Голубі ешелони», як він сам мені оповідав.

Володимир Сосюра 1918–1919 років був козаком 3-го Гайдамацького полку, а потім юнаком юнацької школи, з частиною якої він попав у денікінський полон після поразки під Деражнею. У журналі «Червоний шлях» були опубліковані наприкінці 20-х чи на початку 30-х років його «Спогади козака 3-го Гайдамацького полку» (за точність назви не ручуся), котрі він читав у залі Київської всенародної бібліотеки. В останні роки свого життя він, прийшовши до мене в Києві, подарував мені великого вірша із змістом і присвятою: «Козакові 2-го Запорізького полку Б. Антоненку-Давидовичу від козака 3-го Гайдамацького полку В. Сосюри». На превеликий жаль, цього вірша забрали в мене під час трусу в квітні 1977 року представники КДБ і не повернули…

Олександр Копиленко — козак Кінного полку ім. Костя Гордієнка

1918 року, за що його судив пізніше радянський військовий трибунал, але, зважаючи на каяття підсудного, не покарав чи покарав умовно (не пам’ятаю точно). Про це мені оповідав сам Копиленко.

Юрій Смолич, — як досить тьмяно згадує в своїх мемуарах «Розповідь про неспокій», був якийсь час інструктором-інформа-тором державної інспектури УНР у Могилеві-Подільському. Із зрозумілих причин, він у своїх мемуарах не уточнює, що то була за посада, так, як це зробив я на своїх попередніх сторінках… Далеко промовистішою характеристикою самого Смолича була фраза одного з персонажів його першої серйозної повісті «Фальшива Мельпомена», в якій, мов у люстерку, коли автор дивився в нього сам на сам, відбились переконання й почуття тих буремних літ майбутнього голови Спілки письменників України: «Це тільки випадок, що ми з тобою не лежимо кістьми десь під Крутами чи під Жмеринкою, бо то був час, коли ми ладні були життя своє віддати за ту романтику…»

А тепер наостанку перейдімо до найбільшого поета революційної епохи Павла Тичини. Ні, не того Тичини, що його вивчають нині учні в середніх школах, автора книжки «Партія веде» та інших такого ж гатунку творів, що викликають не естетичну насолоду в читача, а, в ліпшому разі, оскомину, а то й огиду до української поезії зокрема й української мови взагалі, бо не можна ж серйозно сприймати не як графоманські вправи вірші на зразок:

Я — українець, а ти — росіяночка —

Дружба в нас…

Я пишу тут не про хворого на патологічний страх[19], майже гумористичного версифікатора, що викликав у повоєнні роки силу-си-ленну епіграм, а того природного Павла Тичину, котрого, як дар Божий, породила українська земля й котрий свій геніальний талант зарив у ту ж таки землю, тільки вже зганьблену й стоптану чужими ногами. Я маю на увазі Павла Тичину, автора бодай таких рядків:

«Одчиняйте двері — наречена йде!»

Одчинили двері: вся в крові…

Або:

Що тепер вам — воля:

Врізано вам поля,

В головах — тополя,

А голів нема!..

Чи, приміром:

Як упав же він з коня та на білий сніг —

«Слава! Слава!» докотилось і лягло до ніг…

Вигукували «Слава!» — українські вояки, йдучи в атаку; цей вигук заміняв їм тодішнє російське, а тепер усесоюзне «Ура!».

І, нарешті, хто ж, як не Тичина, відгукнувся на пролиту за незалежність України юнацьку кров під Кругами, де муравйовські бузувіри замордували тридцять учнів-вояків студентського та середньошкільницького куреня, написавши вірша на день похорону в Києві на Аскольдовій могилі спотворених трупів, привезених із Крут:

Тридцять мучнів українців

Поховали тут…

Зверніть увагу, мої читачі, на характерний тичинівський словотвір «мучнів», де в одному слові з’єднано два поняття: мученики й учні.

Не шукайте цих творів нашого колись геніального поета в його збірках, виданих тепер: їх там, із зрозумілих причин, нема, але, якщо хочете перевірити правдивість моїх тверджень, пошукайте в секретних фондах бібліотек та архівів українську пресу тих незабутніх перших революційних літ.

Отож і Тичина в ті часи, коли, за його поетичним висловом, був «Над Києвом золотий гомін», стояв разом з іншими не під прапором Жовтня, а під українським національним жовто-блакитним прапором, прапором неба й пшениці.

А що вже казати про тих наших поетів, що увійшли в нашу українську класику — Олеся й Вороного! Олесь написав вірша на день в’їзду Директорії УНР до Києва після перемоги над гетьманцями й німцями; а композитор Стеценко створив до нього музику:

Покинь, мій синочку, ридати,

Хай сліз твоїх ворог не п’є:

Почуєм ми рідні гармати,

Угледім ми військо своє!

І рідний наш прапор засяє,

Як сонце ясне в далині,

І в сурму привітну заграє

Хтось верхи на білім коні![20]

Не лишився в боргу перед загальним національним піднесенням і поет Микола Вороний, автор відомої поеми «Євшан-зілля» й майбутній автор чудового перекладу «Інтернаціоналу» на українську мову. Це він написав тоді:

Але, козаче, позір май,

Коли ти любиш рідний край!

Може, досить наводити приклади з літератури? Ні, спинюся ще на одній постаті, що належить частково до літератури, як автор «Зачарованої Десни» та інших прозових творів, але здобув собі світову славу як новатор кінорежисер — Олександр Довженко.

Як оповідала мені дружина харківського журналіста й секретаря місячника