Читати книгу - "Інґа"

Звісно ж, Інґа міркувала, куди веде така незвична низка лестощів, аж поки цей нацистський «голова» не спитав її: «А ви б не хотіли поміняти місце? Як вам робота в Парижі?» Інґа не зрозуміла. «І що я робитиму там?» — промовила вона невинно, підкреслюючи, що в Парижі нема нікого, з ким вона хотіла б зробити інтерв’ю, а навіть якби і був, то Berlingske Tidende у французькій столиці вже має досвідченого кореспондента, який буде не в захваті від того, що вона пхатиметься в його справи. «Я все ще слухала голоси в моїй курячій голові, коли почула його неквапний голос»{413}, — згадувала Інґа.

«Ви всіх знаєте, чому б не працювати там на нас? — спитав нацистський високопосадовець. — Ми платитимемо вам, відкриємо для вас великий рахунок на представницькі витрати, натомість ми проситимемо, щоб ви ходили на всі прийоми і ДОПОВІДАЛИ НАМ, ПРО ЩО ТАМ ГОВОРЯТЬ». Інґа написала це великими літерами, підкреслюючи, що до неї нарешті дійшло, що саме їй пропонували. «Це був наче удар молотом, — зізналася вона. — Навіть така наївна і недалекоглядна, якою я тоді була і, на жаль, лишилася, навіть я зрозуміла, що така пропозиція не зовсім те, що я назвала б кошерним. Я потайки молилася, щоб вираз мого обличчя не видав того, що відбувалося у мене в думках»{414}.

Намагаючись осягнути цю небуденну пропозицію — стати нацистською шпигункою, Інґа лише змогла смиренно пробурмотіти: «Дозвольте, я подумаю». Нацист наморщив брови здивований, що Інґа вагається служити Третьому рейху. Може, її турбує подвійна вірність? «Ви не робитимете нічого проти власної країни»{415}, — запевнив він Інґу.

Тепер уже добре розуміючи природу пропозиції, Інґа усміхнулася, поставила на стіл келих з шампанським та недоїдений персик і перепросила господаря, дякуючи і збираючись йти. Раптом ще один гість вечірки, німецький міністр закордонних справ Константін фон Нейрат, підійшов до неї і спитав, чи може супроводити її додому. І навіть попри те, що вже була друга ночі, 63-річний фон Нейрат запропонував пройтися, а не їхати до готелю Adlon, де зупинилася Інґа.

Фон Нейрат спостерігав за вербуванням Інґи і непокоївся ним. Він був прихильний до неї, не лише завдяки її юності, красі і популярності серед нацистських бонз, а й тому, що вона була данкою. Фон Нейрату сподобалося його перебування німецьким посланцем в Данії одразу після Першої світової війни. Він працював у німецькій дипломатії з 1903 року, служив за багатьох урядів, і у 1936 році все ще не був членом НСДАП, хоча і вступив до неї за рік. Нацистам він був потрібен, бо його фігура надавала Третьому рейху атмосфери легітимності[36].

Тієї ночі він вирішив виступити проти нацистів — чи, принаймні, на користь Інґи. «Ви розумієте, Інґо, що вам запропонували? — спитав фон Нейрат. — Пропоную вам відмовитися. Але цьому чоловіку НЕ МОЖНА [наголошення Інґи] відмовити без негативних наслідків». Якщо вона не погодиться співпрацювати, попередив фон Нейрат, про це майже напевно докладуть Гіммлеру, і незабаром до неї завітає гестапо{416}.

Поки вони прогулювалися по Унтер-ден-Лінден, Інґа деякий час мовчала. «Що мені робити?» — жалісно спитала вона. Фон Нейрат відповів: «Сідайте на перший літак зранку звідси і не повертайтеся, поки він не забуде». Тоді він тепло взяв руки Інґи в свої, але втіха від цього жесту зникла, коли вона побачила його стурбований погляд{417}.

Коли Інґа заходила до свого номеру в готелі, задзвонив телефон. Це була Ольга, яка сказала, що весь вечір намагалася знайти доньку. «Дитинко, я дзвонила, бо мала жахливе передчуття, що ти у великій небезпеці, — сказала Ольга. — Ти можеш одразу ж повернутися додому?» Інґа заспокоїла матір, спакувала валізу і негайно поїхала у берлінський аеропорт Темпельгоф, сіла на перший-ліпший літак до Стокгольма того самого ранку. «І це була моя лебедина пісня в Німеччині»{418}, — написала вона.

Незабаром Інґа вирушила від нацистської Німеччини так далеко, наскільки це було фізично можливо — до Південно-Східної Азії, — разом зі своїм чоловіком Полом Фейошем. Але саме в джунглях Малайзії вони зустріли Акселя Веннер-Ґрена, і там почався зв’язок, для ФБР не менш цікавий, аніж її побачення з Гітлером.

Налякана спробою нацистів її завербувати, Інґа відчула полегшення, коли Фейош нарешті в грудні 1936 року повернувся з Мадагаскару. Вони з чоловіком не бачилися дев’ять з одинадцяти місяців шлюбу. Це було лише початком.

На Мадагаскарі Фейош відзняв понад тридцять кілометрів плівки (вдесятеро більше, ніж потребує двогодинний фільм), але матеріал не підходив для художньої картини, яку він собі уявляв. Замість цього режисер використав відзняте, створивши кілька коротких документальних стрічок, найцікавішою з яких була «Біло» — хроніка похорон вождя тубільців,