Читати книгу - "Вибрані твори"

«Чим же я можу служити?» — питає Рахновський і всміхається до неї. Хоче по-офіціяльному, холодно та безстороннє, а всміхається. Така вже в нас стать чоловіча — котяча: побачить ласовите, ніжне створіння, незвичайне личко — і очі мружить. Губи якось особливо складає, наче хтось навмисно підсмикує їхні куточки. А вони, оті лялькуваті жіночки, добре наші вади знають, так і б'ють на те, так і б'ють... Не скаже просто, а чи плечиком особливо підсмикне, чи перед очима грає ручицею оксамитною, чи ніжку ніби ненароком виголить більше, ніж за етикетом слід, а вже очицями, бровами таке виробля, що й світова дипломатія, як її крутіями не вихваляють, позаздрити може. Тонко вміють, наче проходили спеціяльну школу. І не покаже того, що в неї таке собі, звичайне, а зверне увагу, та так, що ти й не помітиш, яким це чином сталось, саме на те, що в неї найкраще, найпривабливіше. Шия гарна, мармурова, як кажуть — чорну биндочку почепить, щоб видавалася ще біліша. Груди показні — дивись, посередині якийсь дармовисик бовтається, зір привертає сюди... Стільки гачків на нашого брата, що й не схаменешся, як зачепишся...

— То чого ж вона хтіла? — на радість Клепацькому, що його вже мало не вадило від мудрої філософії старого чобота, перепинив Микола Полікарпович, бо й моржеві, очевидно, вже набридла лекція з цієї доморобної естетики.

— Так... «Я, — каже, — народилася в селі Чугаївці, де був поміщикував мій батько. Там селяни заклали колектив, саме в колишній нашій економії. І от, уявіть собі, пожежа. Згоріло все збіжжя, нема чого їсти, не буде чим обсіятись навесні. Жах! Пухнуть діти, голодують батьки. Я вирішила допомогти... Ось прохання Чугаївського колективу. Дайте борошна, дайте збіжжя для засіву, дайте матеріялів відбудувати погоріле».

Папірець кладе на стіл Рахновському. Рясніє він підписами. У кутку печатка синя.

«Чугаївка? Ага, станція... село... Великий там колектив заклався? Чому самі колективники не приїхали?» — «Та, кажу вам, хочу я вигладити свої провини. Треба якось показати, що не мріє вже поміщицька дочка про своє майно, що бере участь у будові нових форм співжиття на руїнах свого колишнього добробуту. Розумієте? Коли б я мала тепер що-небудь — віддала б усе. А я не маю, казала вам, навіть звичайних радянських прав. Я не маю нічого, крім сумного минулого...»

Голос у неї контральтовий, глибокий, у душу, як кажуть, сам пливе. У руках духовиту хусточку мне, ось-ось до очей піднесе. А очі — ех, і очі!..

«Ви маєте чудові... — мало був не з'їхав на комплімент-ний жаргон Рахновський, мимоволі милуючись з незвичайної одвідувачки, та якось схаменувсь, — ви маєте чудові... здібності агітувати, громадянко, але ж усе це дуже мало стосується Райсоюзу. Крім того, потрібна ціла низка формальностей: посвідку міліції, Держстраху, протокол експертної комісії про фактичні збитки та майбутні потреби, згоду відповідних органів... Не робиться це так просто.» — «Але ж там люди просто помруть! Невже не можна без тих непростих формальностей, любий Петро Йосиповичу? Адже це справа негайна. Пожежа, розумієте? Зимою... Все дощенту, до крихітки...»

Дивиться благально — сама б гора до такого Магомета в спідниці рушила б... Де там — плянети залишили б свої місця, збіглися б докупи...

Моржуватий черевань басовито зареготав:

— Це вже ми багато, либонь, допіру хильнули, що аж плянети у вас закрутились круг вашої красуні. Поет ви, голубоньку, їй-право, поет. І чого це ви в Райсоюзі?

— Е, Миколо Полікарповичу, якби ви хоч разок бачили... Самі поетом стали б, мандоліну в руки, і, як чотири кавалери, знаєте, під вікном: «четверо, четверо, любим ми вас!!!»

Клепацький не витримав такого знущання з мистецтва й сердито запалив цигарку. Навіть візаві протер окуляри, наче це допомагало перенести без корчів скрипучу пародію на Бородинів мотив[186].

«Ага, взяло!» — злорадо подумав Клепацький, але відразу розчарувавсь. Виснажений сусіда меланхолійно взяв знов бльокнот і почав спокійнісінько щось вираховувати.

«Стоїк, їй-право, стоїк», — вже заздрісно стало письменникові, і він безнадійно поклав під подушку проект Александрова. Бородань скрипів далі, вже без співів:

— Думаєте, Рахновський не встояв? Ні, уявіть собі, не взяла його дамочка, як не крутила, як не благала.

«Не можу, — каже, — громадянко, хоч ви мене ненароком і любим уже назвали».

Зашарілась вона трішки, що один гачок розігнувсь — іще стала краща.

«Так, любим назвала, бо певна, що ви зробите те, що я прошу; допоможете бідним людям і... мені».

Малесенький наголосочок на останньому слові, а може, й здалося це Рахновському.

«Не можу, не просіть», — не здається. — «Зможете! Зробите!» — «Ні!» — «Не відступлюся, спокою не дам».— «Ні!»

Так і пішла з нічим. Не дав нарядів Рахновський, та й справді, самі розумієте, не робляться нашвидку такі справи.

Та другого дня, третього знов вона тут, як весна після зими неминуча. Нове слізне прохання приносить від колективу, опис погорілого, посвідку від держстраху: