Читати книгу - "Вибрані твори"

«Бачите, — каже, — де ж їм допомоги дістати? Бачите, он скільки погоріло... Дайте наряди, милий, хороший Петро Йосиповичу!»

Уперся наш голова, як пароплав на мілизні, на своєму стоїть:

«Не можу, не просіть, Рино Михайлівно!» (Чуєте — вже ніби до старої знайомої!).

Я, грішна людина, думав собі: це він одмовляє навмисно, навмисно й не розкаже до ладу їй іншого шляху, щоб вона отак щодня ходила до нього. Всі ж бо на неї задивлялися. Той чогось купив нову краватку, той голитися щодня почав, той просить ближче до проходу поставити його стіл. А як зайде вона до Рахновського — чогось сила справ з'являється. Все стукають:

«Дозвольте зайти на хвилиночку. Тільки одного папірця підписати. Дуже спішно».

Вибачте.

— Ех, і довго ви це розводите, — позіхнув Микола Полікарпович на радість Клепацькому (навіть моржа почало вадити!),— що ж: дав Рахновський наряди чи ні?

— Е, почекайте, Миколо Полікарповичу! Ясно, що дав, та як? Колись увечері вертає Рахновський додому. Бачить — коло будинку шпацірує якась жінка струнка.

«Я, — каже, — на вас давно чекаю. На службі перешкоджають нам говорити од серця». Приймає і цю атаку впертий голова райсоюзу.

«Будемо говорити, якщо хочете, тільки не про ту справу».— «Ні, Петро Йосиповичу, тільки про ту справу... А вже тоді...» — «Що тоді?» — хоче піймати натяк настирливої красуні. — «А тоді вже поїду до своїх чугаївців порадувати одержаною допомогою. От будуть щасливі, от дякуватимуть!» — «А хто ж мене подякує?» — заводить недвозначно Рахновський. — «Вас подякує радянська влада, що ви допомагаєте її улюбленій дитині — сільському колективові. Коли ви дасте наряди?» — «Ні, Рино Михайлівно! Жарти набік. Серйозно повторюю і востаннє: нічого ви від мене не доб'єтесь. Цього я зробити не можу. І не візьміть всерйоз моїх брутальних натяків. Ви — жінка гарна, самі знаєте, і якось мимоволі збиваєшся на такий тон. Та й перевірити хотів — чи справді ви використовуєте свою красу, щоб вплинути на мене».

Голосом своїм глибоким і щирим:

«Петро Йосиповичу! Не треба хитрощів. Я завжди просто кажу, так і тепер: авжеж, я використовую все, що я маю, як жінка, щоб добитися свого. Не криюсь, бачите, і тому дайте мені руку та пройдемося трішки, бо це безглуздя стовбичити так довго біля ваших дверей».

Вечір морозистий, бадьорий. Сніг там іскриться, м'яка постать попліч, тонкі пахощі, профіль і все таке інше... А розмова, Миколо Полікарповичу, незвичайна:

«Ви чули, хто я така зроду? Чули, що в мене нікого й нічого немає тепер. Ви праві, коли хотіли сказати колись — у мене залишилась тільки жіноча краса. Будь ласка, скажіть, що робити жінці в такому стані? Чи не вірно я чиню, добиваючись від вас нарядів? Це ж початок моєї реабілітації. А ви цього не хочете, злий!.. Ви хочете, щоб я залишилася безправною жінкою з самим одним гарним тілом. Це ви такий комуніст? Штовхаєте мене на проституцію?» — «Та що ви, Рино Михайлівно!»— щиро обуривсь Рахновський.— «Звідки ви це взяли?» — «Бо не даєте нарядів». — «Ах, знов ці набридлі наряди!» — «Вони мені ніколи не набриднуть, поки не дасте». — «Вимагаєте неможливого». — «А штовхати жінку на розпусту можливо?» — «Ви знов своє?» — «Іншого виходу немає». — «Ну, чому немає, мила Рино Михайлівно?» — «Це ви ненароком „мила“ сказали?» — «Ні, навмисно, щоб показати, що ви — одно, а наряди райсоюзу — інше». — «А для мене це — одно...» — «Що це? Натяк знов?» — «Ніяких натяків! І так само без ніяких натяків: невже ви не помічаєте, що я змерзла, і невже у вас не вистачить сміливости, як ото на початку нашої сьогоднішньої зустрічі, мене запросити до себе? Боїтесь?» — «Ні, не боюсь». — «Боїтесь, так само, як нарядів дати, чи, вірніше, боїтесь, щоб їх після цього не довелося б таки дати». — «Після чого?» — «Після того, як я буду в вас гостею і говоритиму там знов про наряди». — «Ну ви й уперті, як... більшовичка». — «А ви зовсім не більшовик, бо боягуз, яких я мало зустрічала...» — «Будь ласка, входіть!» — «Отак би давно...»

Двері рипнули. Холостяцька квартира з колись реквізованими в буржуїв м'якими меблями. Тепло, затишно і все таке інше...

Клепацькому терпець увірвавсь. Навмисно голосно закашляв, зліз із полиці і вийшов у коридор. Поїзд саме проминав якесь промислове селище, і в темному чотирикутникові вікна полум'яним жовтогарячим язиком дихав під чорними хмарами димар і миготіли рясні ліхтарі, нагадуючи ще далеку мету подорожі.

Притуливсь чолом до холодного скла й намагавсь розвіяти безсилу злість проти скрипучого бороданя. А той, чути здалека, смакував далі подробиці роману голови райсоюзу з «розкішною дамочкою».

— І все таке інше, — перекривив Клепацький нудного оповідача. — Ну, і мовочка, ну й порівняння: «як рекляма патентованих засобів визолочується»! І коли він кінчить? Трьома фразами можна переказати всю цю звичайнісіньку любовну історію, а як не трьома, так не так же по-міщанському. От не вміють люди оповідати! Псують тільки матеріал...

Думки взяли звичний напрям, і Клепацький заспокоївсь. Поїзд знов гуркотів рівним степом, коли-не-коли жевріло