Читати книгу - "Вибрані твори"

Голоси в купе на якийсь час притихли. В коридор, сопучи, один по одному, виповзли черевані й попрямували в його кінець.

«Це вже перед сном», — зрадів Клепацький і з полегкістю впірнув назад у купе. Пасажир на горішній полиці вже встиг роздягтися, але, як і раніше, тримав перед очима свою грубелезну книгу. Бльокнот стирчав з-під подушки, чекаючи, видимо, на свою чергу.

Клепацький тепер уже з деякою повагою глянув на упертого кокусового подорожника й мовчки почав роздягатись. Йому теж, очевидно, треба було уважніше поставитися до проекту Александрова. Вигоди м'якого вагону не використані. Треба надолужити.

Мужньо знов атакував складні креслення й безкраї стовпчики чисел. Намагавсь не помічати, як товклись унизу черевані, не чути, як сопли, лагодячи собі постелі, як трохи притишеним голосом бородань провадив далі своє оповідання.

— Питаєте, Миколо Полікарповичу, звідки я знаю, як вони розмовляли, що робили? Та на суді Рахновський усе й розказав до цяточки. Жив він із тою Риною Чугай усього сім місяців, але висмоктала вона з нього все, що хотіла. На багато тисяч послали ми чугаївському колективу й борошна, й збіжжя, й заліза, й мануфактури, навіть грішми закредитували. А цей колектив був такий певний, як люди на Марсі... Може, тепер у Чугаївці і є, бо тепер, куди не плюнь, колективи, за колективами справжніх людей не видно... Одержували крам і все таке інше на станції Чугаївці підставні особи з фальшованими документами. Заарештували тоді цілу банду спекулянтів. Усе одержане перепродували та давали добрий відсоток Рині Чугай (прізвища й минулого не перебрехала ніяк, все так точнісінько й було, тільки колектив вигадала). У неї самої знайшли силу бланків усяких, печаток, документів і все таке інше, як належиться таким павам.

А викрив усе Гаврило безрукий. Це колись прислали до нас висуванця такого, залізничника. Машиною йому десь руку помняло, відтяли до ліктя, ну й годі робітнику вати. Хлопець собі кмітливий, у партії здавна. В розпорядження райсоюзу. Ми туди, ми сюди: куди його діти? З нашою-бо справою людина необізнана... Поставили за кур'єра листи розносити, — адже письменний... Дає йому одного разу Рахновський цидулку:

«Однеси мені на квартиру, передай дружині». — «А це,— питає, — в яких справах?»

Спалахнув Рахновський гнівом:

«Не твоє діло! Неси, коли наказують!» — «Товаришу Рахновський, я не в вас працюю, а в райсоюзі. Приватних листів носити не мушу».

Втямив голова, що спіткнулося, поправляється:

«Бачиш, це в справах Чугуївського колективу. Вона до них причетна. Клопочеться за земляків своїх. Розумієш?»

Скорився Гаврило безрукий, несе цидулку, сам думає: вона — Чугаївна, станція — Чугаївка, колектив — Чугаївський... Погано, коли дружини керівників у діла установ зазирають та ще про земляків клопочуться. Якби з цього іншого клопоту не було...

Приходить — саме Чугаївна в прихожій з якимось гостем прощається, він її в ручку цілує:

«Не турбуйтеся, Рино Михайлівно, ввесь крам миттю куди слід переправимо. Всі наші напоготові».

Ще раз у ручку — цмок, закаблуками — стук, через ліве плече — круть, пішов.

«Мабуть, із офіцерів колишніх такий верткий, — думає Гаврило, — гарні „наші“ в голови нашого. Теж, може, з „земляків“? Не таким колективом тут пахне...»

«Вам що? — Чугай до нього, на вустах зневажлива викривка.— Ах, від Рахновського!— протяжливо та з докукою. Ну що він там? — читає цидулку. — Якесь засідання!— гнівно папірця пожмакала та на підлогу.— Перекажіть йому, що я хочу сьогодні йти до театру. До театру, втямили?» — «Чого ж не втямити? Так і скажу: „Бариня, мовляв, гнівалися й хочуть до театру, а справи хай підождуть“». — «Що? Нахаба! Я скажу Петру Йосиповичу!» — «Я й сам йому дещо приємного скажу».

І пішов, грюкнувши дверима... З того й почалося. Щодня бюро осередку засідає, а там і ввесь осередок, правління наше, потім комісія, ревізія, слідство — і до суду докотилося. Шкодували ми за Рахновським чимало, ну а ті, більшовики, їм хіба жалощі? Б'ють, дихати не дають. Хоч чужий, хоч свій — колишній. У своїй хаті гнилизна, кажуть, гірше за околишнє болото...

Питали слідчі Рахновського: «Невже ви за скілька місяців ніяк не догадувались, вірили їй, як бузувір ідолу?» — «Вірив, — каже, — саме як ідолу, вчадів од неї. Вона мені подячливі листи показувала.

Десь їздила інколи, казала в колектив. Гадав — щиро на новий шлях ступила. Як же не допомогти? Мана найшла...» — «Не мана, — кажуть йому, — а забули ви обов'язок свій радянський, ще й комуністичний, і доведеться вам багато років про це метикувати, а їй, може, зовсім більше не думати».

Зблід Рахновський, аж губи трусяться, питає: «Невже в неї ще є якісь підозрілі вчинки, зв'язки?» — «То ви вже на суді побачите, але от що цікаво — ні пари з уст, куди вона запропастила гроші. Не може бути, щоб тринькала все на себе. Ви ж її і годували, й зодягали, возили на всякі гулянки. А де тисячі? Тут і заковика...» — «Невже Ка-ер