Читати книгу - "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"

Отже, я пішов до майстерні та вийняв кілька аркушів старого паперу, на якому робив ескізи ще дідусь, після чого сів за столик і почав переписувати інвентар Дому Глухого. Кімнату за кімнатою, меблі за меблями.

Ліжко червоного дерева з подвійним узголів’ям, яке вдень перетворювалося на диван для сидіння, екран для каміна, два стояки, щипці та міхи, idem[19] секретер, столики, маленькі столики з мармуровими стільницями, idem старе крісло, оббите сап’яном, віоли, фортепіано, idem дванадцять стільців, оббитих зеленим, дванадцять черешневих стільців з Вікторії, англійський столик червоного дерева з підставками для нот, пожертвуваний доном Маріане де Ґойкоечеа… і я знову відчував, немовби ходжу там між меблями, зупинявся, піднімав якусь дрібничку з комоду, клав на місце… а також картини великого Ґойї. Такий портрет, інший портрет, idem натюрморт з індиком, портрет герцогині Альба у вдовиних шатах, у мантилії, idem картина, на якій зображено колоса на полі бою, чотирнадцять картин, що прикрашають стіни, фарбовані безпосередньо на стінах музичної зали на другому поверсі та у вітальні першого поверху, idem столик для ручних робіт… начебто нічого й не бувало. І почав шукати покупця на будинок, у якому великий Ґойя перед самим від’їздом до Франції намалював на стінах шедеври, варті маєтку, більшого за сам дім із випаленої на сонці цегли, в якому, мабуть, лише монументальна сходова клітка ще може для чогось придатись.

Я навіть особливо не старався; писав із пам’яті — якщо будуть якісь помилки, ну, то будуть; Бруґада мав написати це під диктовку дідуся, який ніколи не пам’ятав, що де стоїть, тож на роль інвентаризатора пасував чудово.

Позавчора я пройшовся будинком — можливо, вже востаннє. Піднявся на другий поверх — ех, на п’ятдесят третьому році життя це повинно коштувати мені менше зусиль; дідусь, коли сюди переїздив, був майже на двадцять років старший за мене сьогоднішнього, але не засапувався так на сходах, не зупинявся на півдорозі. Я ж мусив. Зупинився, сперся на дещо облуплену гіпсову колону, на якій донедавна стояла його фантастична, могутня голова. Голова генія. Оце була голова! Зрештою, я замовив її в цілком доброго скульптора, прізвища не пам’ятаю, гроші приходили до мене тоді легко. І легко йшли. Я пропонував дель Кольменаресу, що можу її тут залишити, врешті-решт, це пам’ятка, будинок дідуся, особливе місце. Але, вочевидь, забагато хотів — можливо, він і заковтнув би гачок, якби я пам’ятав те прізвище? Менше з тим; колону я йому залишаю, нехай вдавиться, а для голови, покладеної тепер у скриню з мішками, десь іще місце знайдеться.

Батькова базгранина всюди обсипається, лущиться, відклеюється. На першому поверсі волога кожної зими підходить від землі, навіть там, на горі; оті на другому поверсі просто кришаться і розпадаються. Достатньо ляснути рукою — і на землю бризкають шматки тиньку та фарби. Не знаю, кому ця базгранина, врешті-решт, дістанеться і чи буде він її берегти, бо Кольменарес, здається, в цьому будинку не зупиниться, а рушить кудись далі, здираючи з мене і з наступного покупця, як спекулянт, ну, але хтось, мабуть, цим займеться. Або викличе якогось мазія, щоб по вершечках реставрував, або накаже зішкрябати, та й по всьому. Хоча, якщо Кольменарес знайде клієнта на цей будинок, то не через висохлі рештки виноградника — я дивився на них кілька хвилин з вікна; а колись же ж там був квітучий сад! — зотлілі заслони і стіни з сушеної цегли; а вже скоріше цим, оцим-во зацікавиться, цією базграниною.

Я спустився на перший поверх і в лівому нижньому кутку цієї картини з дідуганом, який поїдає дитину, побачив іще один підпис, непомічений, коли я позбувався решти — не знаю, як я міг його не помітити. Витягнув із кишені камізельки свій старенький складаний ножик, подарунок від дідуся, з майже цілком стертою позолотою, одним рухом відлупив фрагмент із написом: Javier Goya у Bayeu, pintor[20], про всяк випадок роздушив його каблуком, щоб нічого неможливо було прочитати, і вийшов. Кольменарес уже піднімався на гірку в розстібнутому сурдуті; побачивши мене, він приклав руку до циліндра.

Ledig House, Омі, Нью-Йорк, 12.ІХ.2009 — Варшава, 17.VIII.2010

Сон розуму породжує чудовиськ (El sueño de la razón produce monstruos). Серія «Капричос».

«Сатурн» не з’явився б, якби не розвідка професора Хуана Хосе Хункери, який, пишучи на замовлення музею «Prado» книжку про «Чорні картини» Франсиско Ґойї, першим завважив, що знаменитий цикл фресок, вочевидь, був намальований кимось іншим. Ранні згадки про ці твори сумнівні: одна стосується якихось «капріччос і карикатур осіб, які його відвідували» (ймовірно, вони були знищені під час перебудови Квінта-дель-Сордо), а друга, відомий каталог Бруґади, була складена начебто знайомим Ґойї з Бордо і є — як довів Хункера — фальшивкою, оскільки містить слова, яких у тогочасній іспанській мові не існувало; він був написаний, скоріш за все, у шістдесяті або сімдесяті роки XIX століття, існує припущення, що Маріано Ґойєю, який завдяки цьому хотів вигідніше продати напівзруйновану віллу. Хункера теж припустив, що частина будинку, в якій намальовано фрески, була, вочевидь, зведена 1830 року, після смерті Франсиско Ґойї, з нагоди весілля Маріано, а ймовірним автором монументального циклу фресок був не хто інший, як таємничий син художника, Хав’єр, про якого нам майже нічого не відомо.