Читати книгу - "Зоряні крила"

— Ось що нам потрібно, і то негайно, — вигукнув Полоз, витягаючи з шафи пляшку з прозорою рідиною. Він пішов шукати хліба і закуски, а в цей час Котик роздивлявся житло свого начальника. Полоз за мить повернувся з тарілкою, де виднілася якась рибка, поставив її на стіл, витяг виделки, і вони налили чарки. Він саме підніс свою до рота, коли хтось сильно постукав у двері.

— Зайдіть, — крикнув Полоз, не випускаючи з рук чарки.

Двері прочинилися, і висока жінка у сірій сукні стала на порозі кімнати.

— За твоє здоров’я, Віро Михайлівно, — сказав Полоз замість привітання, встав, підняв чарку, глянув через неї на світло, а потім помалу, смакуючи, слідом за Котиком випив її до дна.

Віра Михайлівна зайшла до кімнати і міцно зачинила за собою двері. Якусь мить погляд її затримався на кремезній постаті Котика.

— П'єш, — трохи примруживши око, глянула вона на Полоза.

— Гріюсь, — в тон їй відповів виконроб, намагаючись збагнути, що привело до нього начальника будівництва в такий пізній час. Вона жила в цьому ж будинку, поверхом вище, і заходила до нього лише двічі чи тричі. В її присутності Полоз завжди ніяковів або, навпаки, щоб приховати ніяковість, ставав трохи розв'язним і навіть грубуватим. Потім сердився сам на себе і клявся завжди зберігати повну байдужість, але при першій же зустрічі все повторювалося знову.

А Віра Михайлівна не виділяла Полоза серед інших інженерів. Завжди стримана і спокійна, вона, як і всіх, зустрічала його посмішкою, вміла вимагати роботу, скупо і рідко хвалила.

— Сідай, Віро Михайлівно, — Полоз підсунув, до столу ще одного стільця, — сідай, гостею будеш. Ми по-простому, по-холостяцькому…

— Мене дивує, — сказала Віра Михайлівна, не звернувши жодної уваги на запрошення Полоза, — мене дивує, чого це ти завжди намагаєшся встряти не в своє діло. Що, тобі мало роботи на своїй дільниці?

Полоз здивовано підвів брови. Мовчки розвів руками. Віра Михайлівна поморщилася.

— Ти прийшов з армії, а дієш так, ніби не маєш уявлення про дисципліну чи порядок.

— Може ти скажеш мені, що трапилося?

— Коли ти ще раз втрутишся в роботу інженера Гучка, то твоє прізвище стоятиме в наказі поруч з доганою. Зрозумів?

Полоз мовчки підвівся. Обличчя його стало зовсім нерухомим, дивно суворим. Дві вертикальні зморшки окреслили куточки губ. Дивлячись на Віру Михайлівну, він підшукував потрібні слова, але всі вони чомусь зараз здавалися непридатними. Обурення стискало горло.

— Цікаво мені знати, де я втрутився в його роботу?

— Де? Це, Полоз, негідно серйозної людини — наробити дурниць, а потім удавати з себе наївного хлопчика.

— Віро Михайлівно, або тип мені скажеш, чого хоче від мене Гучко, або ми раз і назавжди припинимо цю розмову.

Соколова похитала головою.

— П'ять хвилин тому до мене дзвонив Гучко. Очевидно, всі свої подвиги ти проробив разом із цим товаришем? Нічого сказати — обидва відзначилися. І навіщо вам треба було чіпати той настил?

Котик встав із свого стільця. Віра Михайлівна, висока жінка, поруч із цими двома велетнями здавалася зовсім тендітною і крихітною.

— Який настил? — нахмурився вкрай здивований Полоз, — Нічого не розумію…

— Не розумієш? Навіщо тобі треба було лізти на кузню, скидати монтажний настил? Ви що, обидва п'яні були?

Полоз і Котик нарешті зрозуміли: замість подяки Гучко обвинуватив їх мало не в шкідництві. Важкий кулак Котика, як гиря, упав на стіл.

— Сучий син! — не витримав він і раптом, сам злякавшись своєї сміливості, замовк, знітився і відступив до стіни.

— Архипадлюка, — намагаючись бути спокійним, підтвердив Полоз. — Це він, товаришу Котик, вирішив нам подякувати. А ми старалися…

— Так от, я думаю, ти зважиш на нашу розмову. Мені не хотілося б сваритися з тобою, Полоз.

Виконроб пройшовся по кімнаті. Треба було якось виправдатися, а слів не знаходилося. На Гучка навіть обурюватися було не варто, але Соколова мусила знати правду.

— Ну, ходімо на кузню, — несподівано м'яко і вільно сказав він, оглядаючись на Котика.

Той мовчки кивнув головою.

— Чому ж так негайно, ми й завтра встигнемо, — всміхнулася Соколова.

— Ні, ми підемо зараз.

Полоз сказав це настільки стримано і сухо, що Віра Михайлівна здивовано глянула на нього і погодилася.

— Коли вам обом так хочеться, ми підемо на кузню зараз.

Сказавши ці слова, вона рушила до дверей, біля порога спинилася і озирнулась:

— Я зараз повернуся. Вдягайтеся.

Котик глянув на Полоза, йому зовсім не хотілося знову іти у хугу, підставляти обличчя під ножі вітру, але коли справа обертається так несподівано, то начальнику будівництва треба довести чисто все. Тут сумнівів бути не може.

Віра Михайлівна з'явилася на порозі, одягнута у жовте, туго підтягнуте широким паском шкіряне пальто. Натягаючи рукавички, вона спинилася біля дверей.

— Ну, ходімо. Ви готові?

— Готові, — буркнув Полоз.

До того як замкнути двері, він окинув поглядом кімнату. Чайник кипів на вікні. Білий струмінь пари вихоплювався з тихим свистом з дірочки в кришці. Порізана рибка лежала на тарілці. Від гарячої батареї опалення здіймалося вгору повітря і тихо гойдало фіранку над вікном. Полоз з жалем зачинив двері.

На вулиці його чекала приємна несподіванка — великий автомобіль начальника будівництва стояв біля під'їзду. Соколова сіла поруч з шофером і наказала їхати до кузні.

Вітер нітрохи не стишився. Машину кидало