Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Зорі падають в серпні 📚 - Українською

Читати книгу - "Зорі падають в серпні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Зорі падають в серпні" автора Олександр Олександрович Сизоненко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 77
Перейти на сторінку:
чи не спить, і зустрівся з його поглядом.

— Що, виспались? — спитав він і дружньо посміхнувся. Муратов рвучко підвівся, сів.

— Ви знаєте, — сказав він, виправдуючись, — стомився в дорозі, сидів, сидів і оце непомітно заснув. І наміру ніби не було, і отак якось вийшло… Одягнений, у чоботях.

Хлопець дивився на Юрія синіми очима і не заспокоював, не запевняв, що це, мовляв, дрібниці — одне слово, не говорив усього того, що прийнято говорити в таких випадках, щоб дотриматися «хорошого тону».

— З армії? — спитав він знову з тією ж посмішкою, що, очевидно, не сходила з його обличчя, коли він говорив з людьми.

— З армії.

— Добре, що на будівництво до нас приїхали. Тут робота добра! Давайте знайомитись. — Він підійшов і подав Муратову руку. — Анатолій, а прізвище Ференчук.

Муратов підвівся і назвав себе. Вони обмінялись дружнім потиском рук і стояли один проти одного, зніяковівши і не знаючи, що робити і що говорити далі. Анатолій простягнув руку з книжкою, повів нею по кімнаті.

— Отут, значить, разом будемо жити. Ще Василь Гнириш прийде, оце його ліжко, а тут нема нікого. Може, пришлють? — Він глянув на Муратова і, мабуть, несподівано для самого себе запитав — Ви їсти хочете?

— Та, признатися, хочу. Зранку майже нічого не їв, якось не до того було.

— Та воно таке, — Анатолій вийняв з тумбочки сало, яйця, помідори, а наостанок ледве витягнув височенну і білу, як сонце, сільську паляницю, спечену на черені. — Я оце теж не дуже давно з шоферських курсів приїхав. З місяць, може. Так я знаю, як ото воно невлаштованому живеться. — Він нарізав хліб великими скибками і говорив, певне, щоб від мовчанки Муратов не почував незручності. — От візьміть наших сільських жінок. На пароплав або на поїзд вони поки сядуть, то цілий день не їдять. І майте на увазі, до пароплава або до поїзда приходять годин за три-чотири, тиняються, місця собі не знаходять, а до клумаків своїх і не доторкнуться і за їжу й не подумають — сильно переживають, що не сядуть. От народ! А як тільки у вагон влізли або на палубу ступили — все. Ще й поїзд не рушить і катер не відчалить, клунки порозв'язують і тоді наминають, аж за вухами лящить! Так і вам оце: доки влаштовувались, не до їжі було. Це вірно.

-. Навіщо ви стільки хліба ріжете? — здивувався Муратов, помітивши, що Ференчук одбатував півхлібини і пахучими її скибами щедро завалював стіл.

— А ще ось Василь прийде… Поїмо!

— А ви самі з села? — поцікавився Муратов.

— З села. У мене там зараз мати й сестра в колгоспі працюють. Оце ось недавно мама приїжджали, харчів привезли. Ну, і подивитися захотілося, як я тут влаштувався, як живу. Сподобалось, що чисто в нас, що порядок такий хороший. — Анатолій поглянув на Муратова, наче вирішував: сказати чи ні. І не втримався, сказав — Я їм гроші свої віддав, першу получку. Двісті вісімдесят карбованців.

— Першу получку? — перепитав Муратов. — Віддав матері? — в цьому було щось дивне для нього, щось незрозуміле, щось таке далеке-далеке і забуте чи ніколи не звідане.

— Ну, звичайно, мамі віддав. А нащо вони мені? На кіно там, на столову лишив собі з півсотні — вистачить.

— А материна фотографія у вас є? — хвилюючись, запитав Муратов.

— Є. Ще як вони були молодою. З батьком сфотографовані. — Анатолій вийняв з бумажника фотографію, для чогось дмухнув на неї, витер рукавом, наче хотів, щоб вона була якнайкраща і сподобалась його новому товаришеві, і подав Муратову. — Ось мої батьки.

На Муратова глянули дві пари суворих очей; грубуваті, зосереджені обличчя були такі напружені, наче люди оці сиділи не перед об'єктивом фотоапарата, а перед судом, тільки й того, що велика натруджена рука чоловіка лежала на жінчиному плечі. Ця єдина вільність, що стала трафаретом у поганих фотографіях, повіяла на Муратова тінню давньої, забутої згадки, і хоч люди на фотографії були чужі, некрасиві і мало зрозумілі, йому здалося, ніби в якусь невеличку щілинку глянуло на нього далеке дитинство, що пройшло серед отаких людей. Пригадалася мати з отакими ж суворими і добрими очима, кучерявий батько з його вилицюватим обличчям і сильними шкарубкими руками — пригадалося все це, наче пропливло в густому тумані: неясно, розпливчасто, але торкнуло в його душі якісь болючі струни, які після довгої мовчанки забриніли знову, і відпливло…

Муратов нехотя простягнув фотографію Анатолієві, пильно глянув на нього, відчуваючи до цього хлопця дивний інтерес.

— Батько живий? — спитав він для чогось.

— Нема в мене батька, — сказав Анатолій і зітхнув, — загинув на фронті.

— І в мене немає батька, — все так же пильно дивлячись на Анатолія, сказав Муратов. — І матері теж немає…

Він підійшов до свого ліжка і сів, відчуваючи бажання лягти. Ця подібність біографії якось одразу зблизила його з Анатолієм. Хотілося ще поговорити з ним про сім'ю, про життя, і Юрій сказав:

— Немає… В концтаборі загинув.

— В концтаборі? А чого в концтаборі?

— Він був партизаном. Ну і видали його…

В цей час у коридорі почулися гучні квапливі кроки.

— Василь іде, — пошепки сказав Анатолій і підморгнув.

— А як ви знаєте? — спитав Муратов.

— Я його кроки завжди впізнаю, він… — але Ференчук не встиг закінчити фразу, і Юрій так і не дізнався, чому саме впізнає Анатолій Василеві кроки. Двері рвучко відчинилися, і на порозі з'явився веселий циганкуватий хлопець. Про його веселу вдачу говорили не лише чорні іскристі очі і відкрите усміхнене обличчя. Про це говорили кучері, що густо вибивалися з-під маленької сірої кепочки, сама кепка, збита набакир так одчайдушно, що незрозуміло було, яким чудом вона тримається на цій кудлатій голові, і навіть хромові невеличкі чобітки,

1 ... 54 55 56 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зорі падають в серпні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зорі падають в серпні"