Читати книгу - "Спомини"

КДБ, викликали на допити з приводу церковної документації та митри Йосифа Сліпого. Як стверджує дружина Івана Сліпого Марія Мюллер-Сліпа, у 1968 р. генерал польської служби безпеки Мечислав Мочар пропонував йому отруїти кардинала Йосифа Сліпого, за що обіцяв йому посаду міністра сільського господарства, а у випадку відмови погрожував смертю. Іван Сліпий відмовився і поплатився за це своїм життям. У 1970 p., як розповідає Марія Мюллер-Сліпа, його викликали на кількаденну конференцію з рільництва в околицях Ґданська, і під час конференції начебто опромінили його радіяцією в кімнаті готелю, де він зупинявся зі своїм колегою. Невдовзі після тієї конференції вони обоє померли майже одночасно: Іван Сліпий — 14 липня 1971 p., а його колега — 27 червня. Іван Сліпий залишив після себе двох дітей: сина Веслава (доктор медицини) та дочку Урсулу (лікар-ветеринар). Його дружина Марія Мюллер-Сліпа виїхала разом з матір’ю Казимирою до Данії і проживала в Копенгагені. Про спроби радянських служб КДБ отруїти Йосифа Сліпого та обставини смерти Івана Сліпого Марія Мюллер-Сліпа писала у своїх листах до Ліги українських політв’язнів та до Міжнародного комітету ім. Сахарова у Копенгагені, однак ці її свідчення не знаходять підтвердження в документах з архівів польських спецслужб. Див. лист Марії Мюллер до Світової Ліги українських політв’язнів (без дати) та її ж лист до Міжнародного Комітету ім. Сахарова від 29 вересня 1975 // ІА УГКЦ, ф. Патріярх Йосиф Сліпий, оп. 1, спр. 4: “Матеріали родичів”, б. п. Про смерть Івана Сліпого див. також лист Петра Кузьми-Балицького (без дати) // ІА УГКЦ, ф. Archivium Patr. S. Sofia, спр. 297: Denmark, арк. 47; лист о. Івана Леськовича від 26 липня 1971 // Там само, арк. 144. ">[271]. Я був до них дуже прив’язаний, тому вістка про їхню смерть була для мене так дуже болюча. Загинув в тому часі, на війні, і другий брат Володимир, як медик, дуже чесний і дуже благородний.

Заздрістянський-Пантелиський степ виглядав, як по татарськім наїзді. Поки око сягало, земля неуправлена, порозкидана зброя, величезні гарматні кулі лежали зариті в землю, кільчасті дроти. Не видно було тільки трупів, що були позвожені і похоронені на кладбищі. Гайвороння крякало і ширяло понад побоєвищами. Я мусів йти пішки мало що не з Підгаєць, на Золотники, а опісля до Заздрости, бо іншої комунікації не було. Вертав я вже фірою до Підгаєць. Село було зруйноване, остались лише деякі хати, а селяни рилися в своїх криївках і бралися горячково до відбудови своїх хат.

Після свячень, в празник Непорочного Зачаття[272], я вернувся з Унева до Львова, а опісля чимскорше до Інсбрука, щоби оминути всяких перепон, яких було багато. В Інсбруці я замешкав в сестер-монахинь при церкві “Ewige Anbetung”, а потім в сестер в Матрай на Бреннері[273], та й став пильно приготовлятися до найтяжчого риґорозуму з догматики. Звичайно наші докторанти на кінцевий риґорозум виїжджали до Відня, бо там під тим оглядом було легше. За несповна 5–6 місяців я зложив риґорозум, і воно пішло дуже добре, професори були дуже вдоволені. На докторську промоцію прийшло дуже багато гостей, хоч я нікого не запрошував, так що сам реґенс, о. Гофман, дивувався моїй популярності, незважаючи на те, що я нігде не уділювався.

По докторській промоції я вибрався до Львова, і по дорозі мене запрошено на Велеградський з’їзд[274] в 1918 році, який влаштовував архиєпископ Стоян[275]. Був там тоді і отець Спачіль