Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Англійські та французькі сторожові судна не можуть зашкодити цій торгівлі: через величезну довжину берегової лінії важко встановити пильний нагляд.

Виникає запитання: наскільки великий розмах цього мерзенного експорту? Дуже великий! Навіть за приблизними підрахунками не менше вісімдесяти тисяч рабів привозять на узбережжя, і це, вірогідно, лише десята частина тубільців, уцілілих після побиття.

Там, де відбувається ця огидна бійня, залишаються лише курні витоптані поля та руїни спорожнілих селищ. Там ріки несуть за течією трупи, а дикі звірі захоплюють безлюдну місцевість.

Лівінгстон, йдучи по слідах цих кривавих набігів, не впізнавав провінцій, в яких побував кілька місяців тому. Його свідчення підтверджують решта мандрівників — Грант, Спік, Бертон, Камерон, Стенлі, які відвідали лісисте плоскогір’я Центральної Африки — головну арену кривавих воєн тубільських цариків. Такими ж безлюдними, спустошеними й розгромленими були і колись квітучі селища в районі Великих озер, у всій великій області, що постачає «чорний товар» на занзібарський ринок, до Борні та Феццану, і південніше — уздовж берегів Ньяси й Замбезі, і на захід — у район верхів’їв Заїру, які перетнув відважний Стенлі. Невже работоргівля в Африці припиниться лише тоді, коли буде знищено всю чорну расу. Невже на африканських негрів чекає така ж доля, яка спіткала австралійських тубільців?…

Але ринки іспанських і португальських колоній колись закриються, їх більше не буде — цивілізовані народи не можуть довше стерпіти работоргівлі! Так, звісно, і нині, в 1878 році, ми маємо побачити, як звільнять всіх рабів, яких ще утримують люди в християнських державах. Хоча упродовж тривалого часу в мусульманських країнах, ймовірно, ще триватиме цей торг, який зменшує кількість населення африканського континенту. До цих країн наразі й направляється переважна більшість невільників, яких вивозять з Африки; кількість тубільців, відірваних від батьківщини й доставлених на східне узбережжя, щороку перевищує сорок тисяч. Задовго до єгипетської експедиції негрів Сенаара тисячами продавали неграм Дарфура, і навпаки. Навіть генерал Бонапарт закупив чимало негрів, з яких набрав солдатів і створив загони на кшталт мамелюків. Минуло вже чотири п’ятих XIX століття, а работоргівля в Африці не зменшилася. Навіть навпаки. І справді, ісламізм прихильно ставиться до работоргівлі. Адже конче потрібно, аби чорний раб замінив у мусульманських країнах колишнього білого невільника. І работоргівці будь-якого походження займаються цією огидною справою в широкому масштабі. Вони постачають у такий спосіб додаткове населення расам, що загасають і приречені на вимирання. Ці раби, як і за часів Бонапарта, часто стають солдатами. У деяких народів верхів’їв Нілу вони становлять половину військ африканських цариків. За цих умов їхня доля значно гірша за долю вільних людей. Але якщо раб не стає солдатом, він перетворюється на розмінну монету, навіть у Єгипті й у Борні офіцерам і чиновникам платять цією монетою. Гійом Лежан розповідає про це як свідок-очевидець. Так виглядає работоргівля на цей час.

Не можна замовчувати ганебну байдужість до торгівлі людьми, яку виявляють чимало представників європейських держав в Африці. Адже це незаперечний факт: у той час як патрульні судна крейсують уздовж африканських берегів Атлантичного та Індійського океанів, усередині країни, на очах у європейських чиновників, широко розгорнулася торгівля людьми. Тут ідуть один за одним каравани захоплених невільників, у певний час відбуваються масові побиття, під час яких вбивають десять негрів, аби одного перетворити на раба.

Отакі справи в Африці й донині.

Тепер буде зрозуміло, чому Дік Сенд з таким жахом вигукнув:

— Африка! Екваторіальна Африка! Країна работоргівців і рабів!

І він не помилився.

Це справді була Африка, де безліч небезпек загрожували йому самому й усім його супутникам. Але в яку частину африканського континенту фатальна випадковість закинула їх? Без сумніву, у західну, і це ускладнювало положення. Швидше за все «Пілігрим» зазнав катастрофи саме поблизу узбережжя Анголи, куди приходять каравани работоргівців із внутрішніх областей Екваторіальної Африки.

Справді, це було узбережжя Анголи, той край, що за кілька років ціною неймовірних зусиль перетнули Камерон на півдні й Стенлі на півночі. Із цієї великої території, що складається з трьох провінцій — Бенгели, Конго й Анголи, — на той час була досліджена лише прибережна смуга — вона тягнеться від Нурсі на півдні до Заїра на півночі. Два найважливіших населених пункти на цьому узбережжі слугують портами. Це — Бенгела й Паоло-де-Луанда, столиця колонії, що належить Португалії.

Внутрішні області Екваторіальної Африки на той час залишалися майже не дослідженими. Лише деякі мандрівники наважувалися заглиблюватися у ці місця. Вогка й спекотна місцевість, де лютує лихоманка, де живуть дикуни (деякі з них і дотепер є людожерами), постійні війни між племенами — ось що таке Ангола, одна з найнебезпечніших областей Екваторіальної Африки. Підозріливе ставлення работоргівців до будь-якого чужинця, який намагається проникнути у таємницю їхньої безчесної торгівлі, ще більше ускладнює завдання мандрівників, які розпочали похід до Анголи.

Тюккей у 1816 році піднявся нагору за течією Конго, за водоспади Іеллала. Проте йому вдалося пройти не більше двохсот миль. У такій невеликій експедиції неможливо було скільки-небудь серйозно вивчити країну, однак вона коштувала життя більшій частині її учасників.

Через тридцять сім років доктор Лівінгстон пройшов від мису Доброї Надії до верхів’я Замбезі. Звідси в листопаді 1853 року зі сміливістю, яку й досі нікому не вдалося перевершити, він перетнув Африку з півдня на північний захід, переправився через Куанго — одну із приток Конго — і 31 травня 1854 року прибув до Паоло-Де-Луанда. Лівінгстон проклав першу стежину в незвіданих нетрях великої португальської колонії.

Через вісімнадцять років двоє хоробрих дослідників перетнули Африку зі сходу на захід. Переборовши нечувані труднощі, обидва вийшли на узбережжя Анголи: один — у південній, інший — у північній її частині.

Першим цей перехід зробив лейтенант англійського флоту Верней-Ловетт Камерон. У 1872 році з’явилися припущення, що експедицію американця Стенлі, що вирушила на пошуки Лівінгстона в район Великих озер, спіткало нещастя. Лейтенант Камерон вирішив піти по слідах Стенлі.

Пропозицію було схвалено. Камерон виступив у похід із Занзібара; його супроводжували доктор Діллон, лейтенант Сесіль Мерфі й Роберт Моффа, племінник Лівінгстона. Перетнувши Угого, вони зустріли сумний караван: вірні слуги несли