Читати книгу - "Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки"

— Я, на жаль, не відчуваю взаємної любові, — відповів Абакум. — Але ти цікавий партнер, цікавий супротивник у змаганні з дотепності і вправності. А змагання з цікавим партнером завжди красиве. — Він наповнив бокали і всміхнувся. — Вип'ємо за красиве, хочеш? — Із задоволенням! — галантно відповів Асен.

І ось випадок знову звів у вітальні підполковника Асена, трохи повнішого, але свіжого, з гладеньким, мов у хлопчика обличчям, і Абакума, що помітно постарів, з сивими скронями. Один виглядав майже юнаком, другий здавався набагато старшим за свої роки. Момчиловська справа та історія з ящуром наклали свій відбиток на обличчя Абакума, але в той же час зробили цю людину більш мудрою. Тепер він був схожий на мандрівника, який повернувся з далеких невідомих країн, зазнавши немало злигоднів і лиха. Борозенки на лобі і дві глибокі зморшки біля куточків рота, сивина на скронях, трохи стомлені очі, які все бачать і все розуміють, свідчили про гіркий життєвий досвід, мудрість і незламну силу духу.

Цього вечора Абакум не затримався довго у підполковника чи тому, що помітив збентеження, точніше якусь незрозумілу тривогу в очах Віолети, яка стежила за ним, чи тому, що його дратувало базікання Асена. А можливо, він просто не хотів заважати закоханим — адже, як відомо, вони ненавидять третього, коли той надто довго затримується в їх товаристві. Пояснивши, що його чекає в місті невідкладна справа, Абакум побажав їм на добраніч і піднявся в свою квартиру.

Деякий час він безцільно ходив по кімнаті туди й сюди, потім зупинився біля каміна і, розворушивши жар, підкинув дров. Йому вже не хотілося сідати в крісло і дивитись, як тріщить полум'я. Походжаючи на кімнаті, Абакум раптом з подивом спіймав себе на тому, що насвистує.

Уперше після триградської історії Абакум почував себе весело. І не соромився цього. Насвистуючи, він снував з кутка в куток. Потім розправив плечі, накинув халат і розчинив двері на балкон. Жадібно вдихаючи свіже повітря, прислухався: в темряві тихо шумів дощ.

Так Абакум стояв кілька хвилин. Потім причинив двері, скинув халат і надів плащ. Загасивши світло, безшумно спустився вниз по сходах і, наче злодій, вислизнув з дому.

Дощ хльостав в обличчя, але ця холодна ласка була приємна йому. Абакум перейшов вулицю і, опинившись за полотном, біля лісу, зник у його густому мороку. Причаївшись під розлогими гілками найближчої сосни, він почав терпляче ждати.

Наче якийсь важкий тягар раптом звалився з його плечей. Абакумові було весело і радісно.

Хвилин через двадцять на подвір'ї спалахнула лампочка, освітивши все навколо яскравим світлом. Крізь смуги світла пробивалися скісні нитки дощу, тонкі, переривчасті. Вони спускались наче з небуття і, блиснувши на мить, вплітались у гілки вишні і знову зникали. Було тихо; як у сні. Тільки шепіт дощових крапель порушував цей спокій.

Та ось рипнула хвіртка і якась висока темна постать швидко майнула через вулицю. Видно, незнайомець добре орієнтувався, бо перескочив канавку у найвужчому і найзручнішому місці. Потім увійшов у ліс і зупинився недалеко від Абакума.

Абакум пізнав режисера і, затаївши дух, старався не ворушитися, щоб не видати себе. Так вони стояли мовчки і нерухомо всього за кілька кроків один від одного.

Лампочка на подвір'ї погасла. Через кілька хвилин згасло світло в усіх вікнах першого поверху. Будинок поринув у кромішню темряву. В глибокому мороку потонула і вулиця. Тільки кроків за п'ятдесят слабо мерехтів, наче лампада, ліхтар.

Режисер ожив. Обережно рушив до канавки і вийшов на дорогу. Абакум глибоко зітхнув і відступив півкроку вбік од стовбура дерева. Він не бачив Асена, але по шуму кроків здогадався, куди той іде.

Поки режисер переходив вулицю, Абакум добрався до канавки. В ту ж мить до нього долетів скрип хвіртки, і Захов зрозумів, що Асен знову ввійшов на подвір'я. Абакум роззувся, взяв черевики в руки, підбіг до паркана і, припавши оком до щілини між дошками, затамував подих.

Асен з дивовижною спритністю, наче він робив це десятки разів, видерся на вишню. Досягнувши балкона, схопився за перила і без особливих зусиль перескочив через них. Він постояв деякий час перед відчиненими дверима, наче роздумуючи, ввійти чи ні, і, нарешті, обережно, мов кіт, прослизнув у кімнату.

Поморщившись, бо шкарпетки були мокрі і обліплені грязюкою, Абакум узув черевики, ввійшов на подвір'я через відчинену хвіртку і став під вишнею, притулившись спиною до стіни будинку.

«Що коли Асен повертатиметься назад тим самим шляхом і ми несподівано зіткнемося лице в лице?» — подумав Абакум і ледве не розсміявся. Така зустріч була б надто комічною. З неї варто посміятись заздалегідь. «Тепер я попереду у грі», — скаже Абакум режисерові і поблажливо поплеще його по плечу. А втім, може, це зовсім не невинна забава, а, навпаки, небезпечна гра не на життя, а на смерть? Хто його суперник? Маніяк, що захоплюється «фокусами», чи співбрат Ічеренського і Подгорова? Що спонукало цього типа залізти наверх? Бажання продемонструвати свою спритність чи знайти срібну чашу? Якщо він шукає срібну чашу, то зустріч під деревом зовсім небажана. Слідопит зрозуміє, що і за ним стежать.

Ніщо не заважало Абакумові відійти вбік, причаївшись десь подалі від дерева, наприклад, у темній ніші біля дверей, які вели на другий поверх. Це укриття захистило б його і від дощу. І Абакум уже хотів перебратись туди, як раптом зрозумів: Асен нізащо не спускатиметься вниз по дереву, а неодмінно вийде з тих дверей. Спускатись униз важче, ніж підніматись. Ще обломиться гілка, а це викличе шум, який може привернути увагу. Тоді стане зрозумілим підозрілий характер його відвідин верхнього поверху. Чи варто було йти на такий риск, залишаючи супротивникові незаперечні і компрометуючі докази, коли ніщо не заважає спокійно і зручно спуститись по сходах? Секретний замок у дверях відмикався з внутрішнього боку і автоматично замикався за тим, хто виходив.