Читати книгу - "Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов"

— Навпаки, — заперечую я. — Можливий і навіть цілком реальний, проте більш нічого не знаю.

— А хто ж знає більше?

— Вбивця.

— Але ж наша громадськість має право знати правду.

— Ви про неї дізнаєтесь, не хвилюйтесь.

— Тоді комюніке буде опубліковане в усіх газетах.

— Так ще й краще.

— А яка ж тоді роль репортера? Де полювання за інформацією? Де радість знахідки?

— Радість знахідки? — вигукую я. — Невже ви гадаєте, що мені не потрібно трохи такої радості?

Тільки-но я здихався представниці преси, як задзвонив телефон. Беру трубку й приймаю повідомлення. Отже, моє передчуття все-таки мене не підвело. Привіт від Дори. Хоч і побічним шляхом. Щойно на Орлиному мосту відбулася зустріч між нею й Філіпом. Опускаю трубку на важіль для того, щоб набрати інший номер телефону. Треба буде поговорити з Дорою віч-на-віч, і зробити це сьогодні ж.

У дверях знову з'являється лейтенант:

— Біля прохідної якийсь Влаєв…

— Нехай зайде.

Хоч як це дивно, людина-біцепс цього разу заходить мов у воду опущена, нерішуче похитуючись на своїх довгих ногах у вузьких штанях. Я його не кликав, тому лише підводжу очі й запитально дивлюся на нього. Не одержавши від мене ніякого запрошений, Влаєв сам наближається до мого столу, бурмоче нерозбірливе «дозвольте?» й сідає на стільці.

«Біцепс» зовсім зніяковілий, не знає, з чого почати, хоч, ясна річ, добре обміркував свою промову. Напевно, вирішив — чи йому хтось порадив — зіграти роль грішника, що розкаявся. Але грішити Спасові властиво, а каятися — ні. Звідси й утруднення.

— Хочу подякувати вам, — нарешті починає він, — за те, що ви дали мені можливість подумати… Я й справді подумав і зрозумів, що моя брехня… хоч я вважав її невинною… зрозумів, що моя брехня справді може нашкодити вашій справі, хоч вона здавалася мені зовсім безневинною… і тому я вирішив розповісти вам усе так, як було…

Він замовкає, мабуть, очікуючи, що зараз з мого боку посиплються гарячі привітання, та я мовчу, роздумуючи над тим, що коли від хуліганського зухвальства таких типів стає прикро, то їхня лицемірна покірливість — просто відразлива.

Збагнувши, що оплесків не буде, Влаєв бере слово знову:

— Вся ця історія дуже дурна… але те, що я вам розповім, свята правда… Коротше кажучи, в мене певний час була подруга, не з нашої компанії, справжня подруга, знайома з університету, щодо якої я маю дуже серйозні наміри, і оскільки її батьки зараз перебувають за кордоном… одне слово, вона в квартирі сама… і того дня ми домовилися зібратися завтра по обіді в неї на квартирі, вона та її знайомі… Й наступного дня, як було домовлено, я купив дві пляшки горілки, ті самі дві пляшки з ресторану на бульварі Раковського, і заніс їх до неї… І тут сталася прикра історія: вона сказала мені, що не попередила своїх знайомих і що взагалі не хоче нікого бачити. Я запитав її, чому, адже ми домовлялись, а вона каже, ну й що з того, що домовлялися, мені набридли ці компанії й пиятика. А я розізлився й сказав — тоді залишайся сама, без компанії, забрав свої пляшки й пішов…

Влаєв знову замовкає, може, для того, щоб перевести подих, а може, щоб оцінити ефект. Але ефекту немає, я сиджу так само байдужий, чекаючи кінця цієї горілчаної історії.

— Що було далі, вам уже відомо, з тою лише різницею, що я таки виліз через вікно після того, як Моньо напився як чіп, бо, підвипивши, я добрішаю, і вирішив, що вчинив щодо неї дуже жорстоко… і взагалі мені захотілося до дівчини… Ну, сказано — зроблено, я зіскочив з карниза й пішов до неї й залишайся там ще довго за північ, а потім утік, щоб мене не побачили сусіди… Бо дівчина серйозна, з порядної родини, батько в неї професор, саме тому я сказав вам тоді неправду — не хотів вплутувати в цю історію дівчину, бо її батьки можуть довідатися про це й влаштувати їй скандал, навіть заборонити бачитися зі мною.

Спас замовкає, цього разу остаточно, усе ще дивлячись на свої опущені руки, хоч, очевидно, згорає від бажання підвести очі, щоб перевірити, яке це справило на мене враження.

— Цей епізод справді пояснює, для чого ви купували горілку й вистрибували у вікно, — зауважив я зовсім байдуже. — Та не всяке пояснення відповідає дійсності. Сподіваюсь, що у вашому випадку це не так.

— Свята правда! — промовляє з внутрішньою переконаністю Спас.

— Так краще. Ім'я дівчини?

— Це конче необхідно? — майже благаюче запитує юнак.

— А як же інакше?

— Антуанетта Савова.

— Вулиця, будинок?

Чмихаючи, він повідомляє й адресу.

Я спостерігаю, як він із шкури лізе, щоб справити враження доброзичливої людини, котра покаялась у своїх вчинках, і думаю про деякі речі… які, можливо, не мають безпосереднього стосунку до ходу слідства, але непогано було б про них довідатися.

— Минулого разу ви висловили певну неприязнь до свого батька…

— Я ненавиджу його. І ніколи цього не приховував.

Голос юнака знову набув свого природного запального звучання. Погляд його мимоволі втупляється в кут, наче там, виструнчившись, стоїть його батько й слухає присуд.

— Чим же викликана ця зненависть?

— Як це «чим»? Тим, що він залишив мене без батька.

Проти такого аргументу важко заперечити. І все ж я наполягаю:

— Можливо, в нього були якісь причини для виїзду?

— Причину можна знайти завжди… Тільки його батько не вчинив із ним так, як він зі мною. Він виховав його й залишив йому в Австрії спадщину, з такою спадщиною він міг