Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Жінка в Берліні, Марта Хіллерс 📚 - Українською

Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Жінка в Берліні" автора Марта Хіллерс. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 76
Перейти на сторінку:
стати ще пунктуальнішими. Вдова з нетерпінням чекає на каву в зернах і обіцяє, що перше горня підійме за здоров’я Сталіна.

Після обіду я разом із гамбуржанкою та її дочкою Штінхен сходила в ратушу. Жінка попросила мене про це через Штінхен. Здається, дівчина була в Союзі дівчаток[30] старшою, тому зараз боїться покарань, а я, мовляв, можу завадити цьому за допомогою російських слів. Удова приєдналася до нас.

Дорогою до ратуші знову метушня і штовханина. В юрбах чимало чоловіків, але все одно відчувається, що жінок на вулицях значно більше. Навіть побачила жінку в капелюшку — вперше за довгі часи.

Перед деякими банківськими філіями, які ми недавно інспектували зі старшим лейтенантом, поставили вартових: по двоє росіян зі зведеними рушницями. Немає сумніву, що потенційних клієнтів банку це тільки відлякує.

Ратуша знову нагадує вулик. Ми стояли в сутінках коридору й чекали. Довкола нас у темряві снували розмови. Тема — «зальоти».

Так, це цікавить усіх нас, відколи вони почали нас ґвалтувати.

«Приблизно кожна друга жінка вляпалася», — заявив один голос.

Інший пронизливо зреагував на це: «Ну і хай. Все одно можна піти і позбутися».

«Кажуть, Сталін видав указ, що кожна жінка з дитиною від руського отримує картку першої категорії», — зауважив третій голос.

Загальний сміх: «Хочете сказати, що ви б заради цього..?»

«О, ні, ліпше вже собі щось зробити».

Вдова в темряві штовхнула мене і спробувала перехопити мій погляд. Та я не повернулась. Не хочу про це думати. Наступного тижня в цей час я вже знатиму певніше.

«А ви вже були в лікарні?» — пролунало запитання з жіночої черги.

«Ні, а навіщо?»

«Там облаштували пункт обстеження для жінок, які зазнали зґвалтувань. Всі повинні перевіритися. На венеричні хвороби».

Вдова ще раз мене штовхнула. Я ще не знаю, почуваюся чистою, хочу трохи перечекати.

Звісно, зі Штінхен усе пройшло гаразд, ніхто не запитував про її славне минуле. Це теж наче жарт — карати навіть неповнолітніх за речі, які вони робили з волі батьків, учителів і наставників. Як мені відомо з літератури, колись наші предки спалювали дітей за відьмацтво. Але вони бодай вірили, що в цих відьмацьких дітях оселився диявол, зробивши їх своїми речниками. Важко вирахувати, з якого моменту в нашому західному світі на людину починають покладати відповідальність.

Додому з нами йшла жінка з сусіднього будинку. Вона розповіла, що її сусідку по коридору, яка неодноразово пиячила і спала з одним і тим самим росіянином, із пістолета вбив власний чоловік, вистріливши їй у спину коло кухонної плити. Потім же вбивця — колишній службовець Вермахту, якого відправили додому через хворобу серця, — з горя пустив кулю і собі в рот. Їхня дитина, дівчинка семи років, залишилася зовсім сама. «Весь цей час вона й так була у мене, разом із сином, — пояснила жінка. — Тож я з радістю залишу її в себе. Чоловік напевно не буде проти, коли повернеться. Він завжди хотів дівчинку». А батьків загорнули у вовняні ковдри й поспіхом поховали в подвір’ї коло будинку. Пістолет теж закопали. «Добре, що в домі не було нікого з росіян», — додала вона. Бо немає сумніву, що почався б скандал, якби виявили заборонену зброю.

Ми трохи постояли коло могил на трав’янистій галявинці. Гамбуржанка зауважила, що все сталося так, як і мало: якби з Гітлером покінчили ще 20 липня 1944 року, він би напевно не розгубив рештки своєї слави. Багато хто і далі вірив би в померлого. А чи справді він мертвий? А може, втік? Зник на підводному човні? Бо чутки ходять які завгодно. Але ніхто надто на них не зважає.

Ввечері до нас прийшла екземниця і принесла сумну новину: сьогодні вона пішла на Люцовплац, щоб розшукати свого начальника — адвоката, якому багато років допомагала з процесуальними документами. Він був одружений із єврейкою і відмовився з нею розлучатися, через що мусив чимало пережити в Третьому Райху, особливо в останні роки, коли заледве вистачало на хліб. Не один місяць подружжя нетерпляче чекало на звільнення Берліна, цілими ночами вслухалося в радіо й ловило іноземні хвилі. А коли в підвал увірвалися перші росіяни і схотіли жінок, почалася колотнеча і стрілянина. Одна куля відбилася від стіни і рикошетом влучила адвокатові у стегно. Дружина кинулася до росіян, німецькою благала про допомогу. У відповідь її витягли в коридор, де на неї напосіло троє чоловіків, а вона все кричала й голосила: «Але ж я єврейка, єврейка». А чоловік тим часом стік кров’ю. Поховали його в садочку перед будинком. Дружина після того зникла, і ніхто не знає, куди. Мене проймає холод, коли я це пишу. Важко вигадати чи нафантазувати щось подібне; це — жорстокість життя у його крайніх проявах, сліпий фатум. Екземниця плакала, і її сльози збиралися в струпах на щоці. Вона сказала: «Якби ж усе вже було позаду, це нестерпне жалюгідне життя».

Субота, 19 травня 1945

Ми існуємо без газет і справжнього часу, підлаштовуємося під сонце, як квіти. Принісши воду й назбиравши дров, я пішла на закупи. Перше, що отримала на нові картки, — висівки, свинину та цукор. У висівках повно полови, цукор грудками, бо змок, а м’ясо закам’яніло від солі. Але все одно це їжа. І ми їй раді. «Цікаво, чи прийде завтра твій Ніколай», — зауважила вдова, коли я виклала на стіл торбинки й пакунки.

Після обіду в нас було свято — хатнє прибирання. Почалося все з вигуку вдови: «Та ти тільки поглянь!» І справді, з крану крапало: справжні пузаті краплі води з нашого водогону, який так довго був зовсім сухий. Ми відкрутили кран на повну, і звідти вистрілив потужний струмінь — спершу коричневий, але вже невдовзі світлий і прозорий. Нарешті дефіцит води позаду, як і нескінченне тягання відер! Принаймні в нас на другому поверсі; бо, як ми згодом дізналися, благословенна вода доходить тільки до четвертого. Але ті, хто живуть вище, можуть тепер носити воду з нашого подвір’я або набирати в сусідів поверхом нижче. І тут варто додати, що знамениті громади й об’єднання — народні, хатні та протиповітряні — поволі розсипаються. Кожен знову замикається в своїх чотирьох стінах і з осторогою добирає оточення, як і личить порядним містянам.

Ми перевернули все в помешканні догори дриґом і затіяли капітальне прибирання. Я ніяк не могла натішитися водою і знай бігала до крану. Під вечір вода скінчилася, але доти ми вже набрали повну ванну.

Дивне відчуття — одне

1 ... 54 55 56 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жінка в Берліні, Марта Хіллерс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"