Читати книгу - "Варта у Грі, Наталія Ярославівна Матолінець"

Суддя коротко розсміявся:

— Гатко, вуха чистити треба! Малого вишкварка я й без того рятував увесь цей час. Це ж я розповів йому історію про демона. Думав, що так у нього відпаде бажання влазити в проблеми й він буде справно виконувати свою роботу та відчувати щонайменше вдячність за порятунок. Але ні, Златек вчепився у цю Гру і заповзявся в таємниці від мене зруйнувати тобі життя, собі життя, а на додачу — мою кар’єру. Він уявлення не має, що творить!

— Отож, це ваша вигадка, так? — спохопилась Варта майже радісно. — Демона насправді не існує?

— Ну, залежно кого називати демоном.

— То кого ним називають насправді? Кому мої батьки віддали силу, яка звільнилася? — Варта пригадала туманні видіння з минулого.

Очі Богуміна-старшого звузилися.

— Розумна Вартова. Знає більше, ніж мала би.

— Я хочу почути відповідь. Демон — хто він?

— Голова Центральноєвропейського конгломерату, — підкреслено чітко відказав суддя. — Це все?

— І він здійснює бажання?

— Так. Він минулого разу отримав колосальну силу з тієї, що вивільнилась наприкінці Гри. А з нею можна порушувати багато правил. Тому багато й охочих було, — спрагло відказав Богумін-старший. Іскри захвату в його очах промайнули і згасли. — Адже для цього, Гатко, Вартові й існували. Знищити будь-кого, хто незаконно посягне на владу. Чи врятувати від перенасичення самого голову, поки він не отримав «силу демона» і не злетів із котушок. Вартові допомагали уникнути багатьох катастроф...

— Минулого разу не допомогли.

— Але, як бачиш, все на краще. Керівник Конгломерату цілком при тямі і виконує всі свої обов’язки.

— Настільки гарно, що його не переобирали вже сотню років? Звучить як диктатура, — скептично зауважила дівчина.

— А тобі зле живеться? Голова — великий маг! Сильний керівник — це краще за постійний розбрат.

— Настільки сильний, що прокляв рід Богумінів? — Варта примружилась, слідкуючи за реакцією судді. — Настільки він хороший керівник, що ви заплющили очі на винищення власної сім’ї? І задурювали голову Златанові, аби тільки він вас слухав?

— Ти — дитя, врятоване цим «демоном», — суддя зміряв Варту зневажливим поглядом. — Не тобі судити, що правильно, а що ні. А тепер до справ... Оресте, підйом! — гаркнув він на світляка — і пута, котрі його сковували, розсипалися. Тоді суддя клацнув пальцями й звільнив Варту. — Знайомтеся. Аґата-темна, Орест-жертва. Попрошу без зайвих рухів.

Еверест лупав на Варту очима й недовірливо косився на суддю.

— Це ваша перша зустріч за останні тижні. Той, з ким ти останнім часом працювала в забігайлівці, — тінь мого клятого онучка, — кинув суддя. — Ми вирішили прихистити Орка в себе, поки йде Гра. Бо розбиратися із ситуацією будуть після її закінчення. Щоби він не постраждав через біду, в яку його упхав ваш Морт і пшек.

— А вони тут до чого? — Варта не зводила погляду з обличчя Евереста, такого знайомого і водночас чужого. Їй було сумно від однієї думки про те, що це черговий обман Златана. Перший світлий, з котрим вдалося порозумітися, котрий навіть добре до неї ставився, котрий врятував її від нападу і ризикнув прийти до дому темних... Його насправді не існувало ніколи. Це була тінь проклятущого мага. Лише тінь і, мабуть, частина його планів. Мага, який допомагав їй і рятував теж, захищав і підтримував, дратував і тішив, примусив її відчути себе живою і здатною пройти цю Гру. Аж тут з’ясувалося, що цього мага теж не існувало. То була лише маска, котра приховувала його справжнє бажання: віддати її життя для оплати свого прокляття. Якщо вірити словам судді.

Варта дрібно затремтіла, пригадуючи, як він обіцяв їй захист. Обіцяв, що вона буде в безпеці, хоч і боявся демона та смерті, котрі дихали в потилицю. Про що він думав тоді?.. І про що він подумав би, якби дізнався, що всесильний демон — всього лиш голова Конгломерату, котрий століття тому отримав силу, яка не мала б належати йому? Отримав, бо справжні батьки Варти сто років тому хотіли дати їй шанс на життя... Але натомість Златан не знав нічого, бо його дід-суддя ставив свою позицію в Конгломераті вище за будь-що інше.

Її роздуми перебив голос Евереста:

— Судді дали мені прихисток, оскільки я вбив алхімею Софікоду, — видихнув він сухо.

— Та заткнися, тлумку! — суддя вдарив його набалдашником ціпка в потилицю. — Придумав собі, ага. Не слухай ’го, Гатко. Його вини нема тут. Наш Емек просто вирішив, що буде гарно зіграти по-своєму, дати своїм улюбленим світляним фору. Тож коли проявилася перша мітка і ми почали з’їжджатися до Львова, пшек повідомив Мортові, наче той — жертва. Тоді надоумив пітьмавого виродка дати світлим перше очко і перейти до них — у того вашого мага й так ворогів серед темних вистачало. А з певністю щодо ролі жертви він міг торгуватися своїм життям.

— Морт — темний! — спалахнула Варта. — Він не міг би позначити точку для світляків...

— Ну, ще б! Але в нього є шикарна сила навіювати божевілля. Тому темний використав іншого. Руками твого друга, Евереста, він убив Софікоду. Закатував її і прийшов до Люцема, аби в обмін на таку криваву поміч отримати гарантії того, що в його час, коли він сам стане жертвою, — хах! — світляки захистять його.

— І ви забрали Евереста із собою? — перепитала Варта, відчуваючи запаморочення в голові від того, як все навалилося одразу.

— Судді вирішили, що вини Ореста Гірняка тут нема. Але алхіміки, ще й темні, — мстиві скотиняки. Вгадай, що вони зробили б, якби дізналися, на чиїх руках кров їхньої соратниці... От і все. Випитала вдосталь? Чи хочеш тут чекати, поки Златан повернеться по твою душу?

— Ні, — Варта потерла затерплі зап’ястя й підвела очі на суддю. — Тоді ходімо? Де та ваша мітка? Я хочу із цим покінчити.

Вона підбадьорливо усміхнулася до Евереста, але той ніяк не зреагував на посмішку. Дівчина смикнула себе і нагадала, що це не її друг. Це просто світляк, котрий насправді вперше розмовляє з нею. Світляк і пітьмава. От вони хто. Не більше. Що ж, принаймні мама буде вдоволена цим фактом і не приписуватиме їй зайвих залицяльників. Утім, тим, що Варта зробить сьогодні, мама навряд чи буде вдоволена.

Але треба було швидше завершувати. Чаклунка