Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– Ну так, через Евку, звісно! А я, дурень старий, і не второпав, що ти з нею по-особливому попрощатися хотів, а я тобі не дав… Ну, то нічого, синку: прохолодним було розставання, палкою буде зустріч.

– Ти про що це, тату?.. – почав Спартак підозріло.

Проте в цю мить хвиля батьківської турботи заповнила Андрієву душу, і він менторським тоном додав:

– Тільки дивись, синку, попереджаю тебе по-доброму: купи презерватив! Бо якщо Евка твоя від тебе понесе – одружишся й оком моргнути не встигнеш. Бо інакше вона заяву за зґвалтування подасть, буде тобі на горіхи.

Юнак хотів щось сказати, але, проковтнувши вже народжену подумки фразу, аж підскочив з лавки і скрикнув обурено:

– Тату, ти про що це?! У нас із Евкою все пристойно, нічого такого ніякого, про що ти собі надумав!!!

– Знаю я це ваше «нічого такого ніякого»! – передражнив Спартака батько. – Можна подумати, я не був молодим. Чи у тебе ще «женилка» не відросла як слід?..

– Не тобі міряти, – з неочікуваною злістю огризнувся юнак. – Схоже, що свою міру оковитої сьогодні вибрав не я, а саме ти, якщо кажеш таке.

І було в його різкій відповіді стільки зневаги, що Андрій аж відсахнувся, а потім пробелькотав миролюбно:

– Гаразд, облишмо це. Вважатимемо, що під час поминок не місце відвертим чоловічим розмовам на неприємні теми.

– Так, вважатимемо, – пробубонів Спартак, відвернувшись.

– Тільки знай одне: коли у вас з Евкою нарешті по-серйозному все почнеться, а не як зараз, то… купи презерватив!.. Ото й усе. І більше ми цю тему чіпати не станемо.

– Я тебе почув, тату. І коли у нас дійде до серйозного… я вже якось сам розберуся з усіма нашими проблемами.

Сказавши це, юнак попрямував до дверей під’їзду.

– Стривай-но!..

Він не зупинився, отож Андрій кинув синові у спину:

– Стривай, ти так і не відповів. Якщо не через речі й не через Евку свою, то чому тоді ти смурний такий?

Спартак завмер буквально на порозі під’їзду й мовив, трохи обернувшись:

– Знаєш, тату… Це вже не має значення! Дещо так і не сталося… Я чекав, а воно не сталося. І смерть бабусі Гапки мені про це нагадала зайвий раз. От і все тобі пояснення.

– Що там не сталося?.. – почав було Андрій, та син лише рукою махнув:

– Не сталося, то й не сталося. Отже, я помилився. Мабуть, з мене таки нікудишній програміст вийшов би, отож добре, що я на металурга вивчитися вирішив. Тому все правильно… Але говорити про це не варто. Тим паче, ти вже перебрав оковитої й навряд чи щось зрозумієш.

Не встиг Андрій спитати, що означають ці загадкові слова, як Спартак пірнув у неосвітлені надра під’їзду тітчиної багатоповерхівки.

1984. Дихання на ладан

Приватний будинок по вул. Каблукова, Київ, 1 квітня 1984 року

– Ма-а-а, а хочеш, я тобі анекдот розповім, га?

– Який ще анекдот? – залишивши кухню, Тося зазирнула до кімнати.

– Ховають чергового генсека у Москві на Красній площі біля кремлівської стіни. А тут раптом на трибуну якийсь дідуганчик старий преться, аж вищить. Ясен перець, охорона його не пускає: мовляв, куди тебе чорт несе, старий ти ідіот?! Тут же, мовляв, похорон. А дідок і каже охоронцям: мовляв, усе вірно – у мене абонемент на всі похорони генсеків! На всі минулі, теперішні й майбутні!

Не дочекавшись материної реакції, Максик гучно зареготав. Однак, схоже, мати не поділяла веселого настрою сина, тому зауважила через губу:

– І нічого смішного тут нема.

– Як, тобто, нічого смішного?! – здивувався хлопець. – Як же не смішно, коли абонемент?! На похорон… Усіх генсеків!..

– Це політичний анекдот, – зберігаючи суворість, додала Тося.

– Ну, ма-а-а-а, розслабся! Сьогодні ж Перше квітня – День сміху…

– І що з того?

– Як-то що?! Як-то що?! Весело! – Максик знов зареготав. – Про нашого нинішнього товариша Черненка теж подейкують, що він довго не протягне. Отож спочатку Брежнєв, потім Андропов, а невдовзі й він…

– Максику, а нумо цить! – Тоня гримнула на сина так суворо, що він вмить прикусив язика.

Найгірше полягало в тому, що її любий синочок, беззаперечно, має рацію. Та й усі, схоже, знають, що товариш Черненко на цьому світі довго не протягне. Попереднього генсека – товариша Адропова – ховали під час лютих лютневих морозів. Коли телекамери крупним планом показали трибуну Ленінського мавзолею, то всі глядачі звернули увагу на те, що товариш Черненко стоїть весь огорнутий пасмами пари, що утворювалася під час дихання. У їхньому госпіталі наступного ж дня усі тихесенько перешіптувалися: мовляв, товариш Черненко дуже хворий, бо дихає важко.

А його р-р-раз – і обрали черговим генсеком!.. Тепер от анекдоти розповідають. А її юне дурбецало, нещасний цей петеушник, переказує те, що почув від інших, таких самих юних дурників! Либонь, вирішив що коли його мати працює у Центральному госпіталі КДБ УРСР, то він може собі дозволити що завгодно! Що мамка його з будь-якої біди за вухі витягне! Ах ти ж дурбецало таке!..

Й підпустивши в голос якомога більше суворості, Тося розпочала безжальну, але дуже необхідну в даному разі «мозкомийку»:

– Та ти б хоч подумав би своєю нещасною головою, які такі анекдоти мені розповідаєш, горе ти моє лукове! Ти скажи мені краще, коли вже з уроками своїми розберешся нарешті?! Ох, ти ж все-таки й ідіота кавалок, Максику! Ох, ти ж ідіота кавалок!.. У всіх інших діти як діти, а у мене що це за нещастячко?! От скажи мені чесно, Максику, в кого ти таким дурнуватеньким уродився?..

Синок трохи знітився, спочатку дивився на матір мовчки, потім опустив очі й пробурмотів невиразно:

– Мамо, та ти ж сама знаєш, що або у тебе, або у тата, або, у крайньому разі, в когось із дідусів-бабусів…

– Не смій чіпати свого тата, стався до нього з повагою! – миттєво вибухнула мати. – Він у тебе все ж таки полковником був…

– Майором, – попри обурення матері, все ж таки наважився заперечити Максим. – Ти ж сама казала, що майором він був.

– Казала, і що з того?! – Тося навіть ногою тупнула від збудження. – Батько твій іще ж відносно молодим був, коли його не стало. Сорок два роки – хіба ж це вік для мужика?.. А отже, якби він продовжував жити й Батьківщині служити, то неодмінно б дослужився до полковника. А може, й до генерала, хтозна!.. А тому якщо я сказала, що полковником – то полковником. І не сперечайся з матір’ю!..

– Так, мамо, – якось по-дитячому шморгнувши носом, тихо мовив Максимко. Ну, от що будеш робити