Читати книгу - "Без крові. Така історія"

У двері стукають — це Ультімо.

Відчиню — не відчиню.

24 квітня 1923 року

Родина Фарелів виявилася таким нудним сімейством, що я не стала вигадувати нічого оригінального і, хоч як хотіла цього уникнути, усе-таки вдалася до найпростішого варіанту втілення свого плану, аби тільки якнайскоріше звідти вшитися. Пан Фарел постійно на мене витріщався. Він був із тих легковірних людей, які гадають, що рано чи пізно щось може перепасти. Я сама його в цьому переконала. Кілька тижнів я змушувала його сподіватися. Потім дочекалася, поки ми залишимось наодинці. Я розірвала перед ним сорочку і сказала, якщо він не заплатить мені двадцятку, я закричу. Раптом він знітився, але двадцять доларів заплатив. Тоді я сказала, що, оскільки він уже дав гроші, то може торкнутися. Він поклав мені руки на груди. Поцілував соски. «Досить», — обірвала я його і застібнула жакет у бідолахи перед носом. Того тижня ми повторювали це кілька разів, щойно залишались самі. І щоразу він платив. Я дозволила йому торкнутися і там. Коли це сталося востаннє, щойно він витяг двадцятку, я сказала, що не хочу грошей. «Спускайте штани», — скомандувала я. Нещасний аж тремтів від збудження. Проте, розірвавши сорочку в себе на грудях, я почала кричати. Вбігла його дружина, а за нею — біжком малий синочок. Пан Фарел силкувався натягти штани. Я не могла вимовити й слова. Удавала, ніби прикриваюся спереду, хоча насправді цього не робила. Хотіла, аби та жінка побачила, які звабливі у мене груди.

Вони заплатили мені гроші за мовчанку, щоб я нікому й ніколи не розповідала. А також купили фортеп’яно. Ніхто на ньому не грає, але воно стоїть у кімнаті, як щоденне нагадування про всю ту бридоту.

Одначе пан Фарел, певно, комусь розповів, бо вони почали нас приймати знехотя. Я відчула, що пахне смаленим і написала своїм роботодавцям лист з проханням про переведення в інше місце. Так ми опинилися в Канзасі.

Власне, то була одна з моїх перших спроб, тому мені не вистачило спритності. Тепер я не роблю нічого подібного. Надто небезпечно. Тепер я дію безпомилково. Я розігрую шедевральні спектаклі. Як у випадку з тим дивним хлопчиком Коулів. Якось, виконуючи уривок, я зупинилася і несподівано розридалася.

Справжня невеличка сцена істерики. Пані Коул нічого не могла втямити.

— Мені так прикро, дуже, дуже прикро, я більше не буду, — промовляла я до неї, схлипуючи, — у цьому домі є щось, чого я дуже боюся, мені так шкода, шкода, але мені справді лячно.

— Чого ти боїшся?

— Мені страшно, — повторювала я, схлипуючи знову.

— Чого ти боїшся? — і тут вона теж почала плакати, адже добре розуміла, у чому справа. Та вона страхалася, що я скажу, що справа в її синові, і хоч я про це не сказала ні слова, жінка й сама це чудово знала. Так, усе це сталося через її сина, і саме його я боялася, адже в ньому було щось незвичайне, навіть попри те, що ніхто не наважувався говорити про це вголос. І навіть я змовчала, але просто не могла залишатися там ані годиною більше, у тому будинку, під одним дахом з дитиною, яка є

ДЕМОНОМ.

Проте я нічого такого не сказала, а лише зібрала речі і, заливаючись слізьми, по-дитячому щиро її обійнявши, попрощалась з пані Коул, і швидко вибігла геть. У той час, як Ультімо розбирав інструмент, я щосили кричала, що не хочу, аби те фортеп’яно стояло в нашому фургончику, бо воно прокляте. Сусіди повибігали зі своїх домівок, аби лишень подивитися, що коїться. Проте вони не насмілювалися підходити, адже на їхніх очах із сусідчиного дому, схлипуючи й обіймаючи пані Коул, тікала вчителька музики, а в цей час Ультімо заносив деталі фортеп’яно до вантажівки. Тож бачите, як подобалася мені пані Коул, адже, попри те, що мені нічого не вартувало змусити її купити той інструмент, тим більш, що я бачила, з якими нажаханими очима вона вийшла з хати, я відмовила її від покупки, хоч жінка вже готова була платити, аби лишень звільнити мене від переляку, який викликав у мене цей рояль. Оце і є яскравим свідченням того, як я прихилилася до цієї жінки. Я, що взяла собі за правило нічому не дозволяти порушити мій план занапастити кожну родину, яку мені випадок

— То що не так з тим фортеп’яно? — спитав Ультімо.

— Усе з ним гаразд.

27 квітня 1923 року

У суботу в Ботфорді відбувалися автоперегони. З нагоди міської ярмарки. Проте, Ультімо не схотів їх відвідати.

— Ти збожеволів чи що? Ти відразливо ставишся до гоночних автомобілів, до автотраси і всього такого, хоча мрієш про створення власної траси для перегонів, і ось поруч відбуваються змагання, а ти не хочеш піти подивитися?

— Це все вистава, — відрізав він.

Ультімо пояснив мені, що там усе домовлено, що всі лише вдають змагання, радість, але насправді вже давно знають ім’я переможця. Вони влаштовують усе це виключно заради парі й через те, що людям подобаються автомобілі.

Я пішла на змагання сама.

— Ультімо, я бачила трасу з ґрунту, саме таку, про яку ти розповідав. Вона простягалася круг парку і була овальною, а по ній без упину їхали машини, саме так як…

— Попіл. Це не ґрунт, це попіл, — промовив він. — Вони використовують попіл, який потім поливають водою чи олією.

Ультімо знав усе про перегони. Я спитала його, який тоді сенс у тому, щоб мріяти про щось, що вже створили в такому гидотному місці, як Ботфорд. Він дуже розхвилювався.

— По-перше, те, що ти бачила, — то для коней. Вони використовують її для автоперегонів, але то для коней. По-друге, ця дорога овальна. Яка то траса для перегонів, коли їдеш тільки в один бік? Для коней це згодиться, але автомобілі — то геть інша річ.

— Слухай-но, як я зрозуміла, ти хотів зробити її саме такою, бездоганно-округлою, як той квартал, де ви ходили з батьком. Хіба ти не казав, що вона має бути, як той квартал? Ти приїжджаєш туди, звідки почав свій шлях, але це все