Читати книгу - "Трилогія смерті"

Я зателефонував у Мехіко, але Пег там не було, вона пропала безвісти назавжди, це вже напевне.

Отож я шастав Венецією, видивляючись, дослухаючись і принюхуючись, сподіваючись почути той моторошний голос, натрапити на той гидотний дух умирання чи чогось уже давно мертвого.

Навіть Крамлі зник. Я нишпорив поглядом перед собою, озирався назад, але його ніде не було.

На кінець третього дня марних телефонних дзвінків і невдалих пошуків убивці, лютий на свою долю, у похоронному настрої, я дозволив собі таке, чого доти ніколи не дозволяв.

Годині о десятій вечора я подався безлюдним помостом сам не знаючи куди, аж поки втрапив…

— Гей! — мовив хтось.

Я схопив зі стійки рушницю і, не глянувши навіть, чи вона заряджена й чи немає когось попереду, вистрілив раз, другий, третій — шістнадцять разів.

Бах, бах! Бах, бах! І знов — бах, бах! Хтось закричав.

У жодну мішень я, звісно, не влучив. Бо зроду не тримав у руках рушниці. Та, власне, й не знав, куди стріляю, — але стріляв.

Ось тобі, сучий сину! Ось тобі, мерзотнику!

Бах, бах! Бах, бах!..

Магазин рушниці був уже порожній, та я все натискав на гачок. Аж поки збагнув, що рушниця мовчить. Хтось підійшов і забрав її у мене з рук. То була Енні Оуклі. Вона дивилася на мене так, наче вперше в житті побачила.

— Чи ви тямите, що робите? — запитала вона.

— Ні, й начхати мені на все! — я озирнувся навколо. — Чого це у вас так пізно відчинено?

— Просто нічого робити. Не можу заснути. А що скоїлося з вами, добродію?

— За тиждень о такій порі всі у цьому клятому світі будуть мертві.

— Ви цього певні?

— Ні, але дуже скидається на те. Дайте мені ще одну рушницю.

— Годі вам стріляти.

— Ні, не годі! — закричав я. — Хоча грошей я й не маю, отож доведеться вам дати мені у борг!

Жінка якусь хвилю пильно дивилася на мене. Тоді простягла рушницю.

— Паліть, ковбою! Бийте їх, хлопче! — сказала вона.

Я випалив ще шістнадцять разів. І влучив ненароком у дві мішені, дарма що й не бачив їх — так запітніли у мене окуляри.

— Досить? — тихо спитала позаду Енні Оуклі.

— Ні! — крикнув я. Потім, уже неголосно: — Так. А чого ви вийшли з тиру на поміст?

— Боялася, щоб мене там не застрелили. Оце щойно якийсь псих розрядив дві рушниці не цілячись.

Ми поглянули одне на одного, і я почав сміятися.

Вона прислухалась і запитала:

— Це ви смієтеся чи плачете?

— А вам як здається? Мені треба щось робити. Скажіть що.

Вона довго вдивлялась у моє обличчя, а тоді пішла в кінець тиру й заходилася вимикати мішені — прудких каченят, клоунів-стрибунців, різнобарвні лампочки. У глибині приміщення відчинилися двері. На порозі забовваніла темна жіноча постать. Жінка сказала:

— Коли вже ви такий охочий стріляти, то ось вам добра мішень, — а тоді зникла.

Минуло з півхвилини, поки я здогадався, що маю піти за нею.

— І часто з вами таке буває? — спитала Енні Оуклі.

— Ви вже пробачте, — мовив я.

Я тулився в одному кінці її ліжка, вона лежала у другому й слухала мою недоладну розповідь про Мехіко та Пег, про Пег та Мехіко, таке жахливо далеке, що аж серце крається.

— Усе моє життя, — сказала Енні Оуклі, — минуло в ліжку з чоловіками, які або страшенно нудилися, або розповідали про інших жінок, або курили сигарети, або тікали до своїх машин і їхали геть, коли я виходила до туалету. Ви знаєте, як мене звуть насправді? Лукреція Ізабелла Кларіса Аннабелла Марія Моніка Браун. Оце стільки імен дала мені матуся, а що я вибрала? Енні Оуклі. Моя біда в тому, що я тупа. Чоловіки витримують мене тільки перші десять хвилин, не більше. Тупа — і край. Прочитаю книжку, а за годину вже й згадки нема! Нічого в голові не держиться… Я забагато базікаю, так?

— Трішечки, — м’яко мовив я.

— Ви скажете, є чоловіки, котрим до вподоби такі щирі дурепи, як я, але від мене і в них терпець уривається. Ночей із триста на рік у цьому ліжку, саме отут, де ви лежите, валяється щораз інший клятий бовдур. І десь у затоці завиває ота клята туманна сирена. До вас вона долинає? А то, буває, серед ночі сирена змовкне, і хай там зі мною в ліжку хоч яке паскудне базікало, одначе я враз почуваю себе геть самотньою, та й він уже мацає в кишені ключі та позирає на двері…

Задзвонив телефон. Вона ухопила слухавку, потримала її коло вуха й сказала:

— Чортівня, та й годі! — тоді простягла слухавку мені. — Це вас.

— Не може бути, — заперечив я. — Ніхто не знає, що я тут.

Проте я взяв слухавку.

— Що ви там робите в неї? — запитала Констанс Реттіґан.

— Нічого. Як ви мене знайшли?

— Хтось зателефонував. Незнайомий голос. Сказав, щоб я остерегла вас, і поклав слухавку.

— О Боже! — я враз похолов.

— Забирайтеся звідти, — сказала Констанс. — Мені потрібна допомога. Ваш таємничий приятель завітав і сюди.

— Мій приятель?

Під тиром бухнула океанська хвиля, струснувши кімнату й ліжко.

— Уже дві ночі підряд з’являється внизу на березі. Приходьте наженіть його… О Господи!..

— Констанс!..

Запала довга мовчанка, і я чув тільки шум прибою за вікнами Констанс Реттіґан. Потім вона якось дивно, безвиразно проказала:

— Він знову тут.

— Не навертайтесь йому на очі!

— Стоїть, негідник, біля самої води, там, де й учора. Стоїть і дивиться на будинок, так наче дожидає мене. Невже він думає, що стара вже зовсім здуріла й побіжить кинутися йому в обійми? О Боже…

— Зачиніть вікна, Констанс, повимикайте світло.

— Не треба. Він уже подався геть. Певно, почув мій голос. То, може, подумав, що я телефоную в поліцію.

— А ви таки зателефонуйте!

— Зник, — Констанс глибоко зітхнула, переводячи дух. — Приходьте сюди, синку. Не гайтеся.

Вона не поклала слухавки. Просто впустила її долі та й пішла. Я чув, як клацали по плитці її сандалі, неначе хтось там друкував на машинці.

Я теж не поклав слухавки на апарат, а примостив її поряд, немов то була пуповина, що з’єднувала мене із Констанс Реттіґан. Поки зв’язок не роз’єднано, Констанс буде жива. Я все ще чув на тому кінці дроту шум нічного прибою.

— От і ви, як усі інші. Вже йдете, — промовив голос поруч.

Я обернувся.

Енні Оуклі сиділа на ліжку, вгорнута в укривало, схожа на покинуту морську корову.

— Не