Читати книгу - "1793"

— Вони вважають, що прясти вовну — важка робота. Вони нічого не знають. Думають, що їжа тут погана. Не розуміють, що кажуть. У тому році, коли король Ґустав зійшов на престол, у сімдесят другому, надумали тут маєток Альстедта перебудувати. І всі ми, кого тут тримали, тягали все на собі, і самі платили за їжу й одяг… Носили колоди, каміння, цемент і штукатурку… мерли тут всі як мухи… Але не стара Марія, ні… Вона ще й тоді була жилава. Гризла пальці й каміння, коли не було чого жерти. Вони думають, що Петтерссон злий… та він і на половину не такий лютий, як старий Бенедіктіус, або фон Торкен, або Юган Вік. Морили нас голодом, заганяли до смерті на роботі… Працювали тут, ніби собі могили копали. Стара Марія усіх пережила… У тому будинку мав жити інспектор, але не склалося…

Вівця усміхнулася своїм спогадам. Анна Стіна скоса глянула на її старі вузлуваті пальці, які тримали нитку й веретено, і зіщулилася, побачивши сліди зубів.

— Тієї весни тільки встигли збудувати підвали. Літо було тепле… Один з чоловічого крила повів мене у кущі. Гарний був хлопець. Помер від голоду ще до кінця того року, але досі його пам’ятаю. Ціле літо ніхто нічого не будував, усе святкували, пили, танцювали, салюти стріляли… Осінь прийшла, дощі, а даху немає. Бенедіктіус горлав як різаний, усіх тягав за коси. І почали ми витягати каміння з підвалу знову нагору, зробили в підвалі дірку, щоб вода стікала… А дім всю зиму без даху простояв, і все одно води набрався, стіни відсиріли, розповзлися… Інспектор і священник не схотіли в такий будинок вселятися. Тепер там тільки мішки з гнилою ріпою лежать…

Анні Стіні знадобилася коротка мить, щоб зрозуміти, що вона почула й наскільки це важливо. Кров вдарила їй у голову, і вона мусила нагнутися ще ближче, щоб за стуканням свого серця розчути слабкий голос Вівці.

— Пані Маріє, а ви розповідали про це Альмі Ґуставсдоттер? Тій другій дівчині, що сиділа на цьому місці, де я зараз.

Вівця здивовано глянула на неї.

— Три оберемки, три сплески, три десятиліття, три десятиліття і три тисячі ліктів пряжі на день, усього хорошого — по три. Який же гарний хлопець був…

Ось рішення. Десь є підвал, у якому пробили підземний тунель для стоку води й талого снігу, коли 1772 року обидва крила в’язниці стояли без даху. А коли все добудували, про тунель забули. І Альма Ґуставсдоттер дізналася про це. Все, що треба було зробити, — якоїсь ночі непомітно дістатися підвалу, відтягти мішки з ріпою, проповзти кілька ліктів до свободи й назавжди зникнути.

9.

Заснути цієї ночі їй не вдається. Замість цього Анна Стіна пробує уявити минулі місяці, коли зима вчепилася своїми пазурами в острів Лонгольмен, коли сонце майже не визирало з-за хмар і не могло розтопити криги в Ріддарефіордені, а жінки у в’язниці працювали в сутінках. Час тягнеться страшенно довго, Альму Ґуставсдоттер охоплює туга. Помалу підсуває свій верстат ближче до Вівці, сподівається, що час бігтиме швидше, якщо прислухатиметься до бурмотіння старої. І раптом дізнається, що звідси є вихід!

Скільки часу знадобилося Альмі, щоб приготувати втечу? Доправили її восени, втекла навесні. Можливо, Вівця розповіла їй свою історію ще торік, коли Альма була зовсім новенька. Значить, вона достатньо розумна, щоб дочекатися, поки земля розмерзнеться, інакше вирушати на пошуки тунелю було дуже ризиковано. Дірка могла повністю замерзнути, чи з того боку міг виявитися замет, важкий, мов купа заліза. Альма терпляче чекала свого часу — весни.

Анна Стіна спробувала уявити, що Альма зробила для підготовки до втечі. Те саме має зробити й вона. Де саме той підвал? Мабуть, це найлегше. Підвал є в будівлі у старій частині маєтку, але це колишній будинок пивовара Альстедта. Він його продав, і потім тут зробили в’язницю. З тильного боку маєтку добудували нові споруди. Очевидно, що в них і є той підвал. Вівця згадала про мішки з ріпою, а всі продукти, як Анна бачила, несуть з флігеля з заднього боку. Якраз там і кухня — звичайно, овочі й інші продукти триматимуть поблизу. Анні Стіні дещо спало на думку, вона тихо встала з ліжка й повільно пішла між верстатами до вікна. Вона притулила щоку до шибки й намагається роздивитися сусідні будівлі аж до особняка Альстедта. Кут такий, що за рогом їхнього крила нічого не видно. Вона вже думала йти в ліжко, але тут визирнув місяць, і вона чітко угледіла: покрівля в’язничного крила темна, на неї лягає край покрівлі старого будинку, а за ним простягається дах ще однієї прибудови. Там! Там її чекає воля. Треба тільки знайти спосіб туди дістатися.

Минають дні, Анна Стіна пряде моток за мотком, навіть не рахуючи. Замість цього стежить за звичками наглядачів, особливостями тюремного життя. Альмині клопоти й перешкоди стали тепер і її власними. Перша перешкода — двері їхньої зали, які щоночі замикали. Знадобилося їй кілька ночей, щоб скласти докупи все, що вона вже знала. Рішення — олов’яна ложка, у крадіжці якої звинуватили Альму і навіть покарали, але якої так і не знайшли. Можливо, вона зуміла зробити з неї щось на зразок ключа, а численні нічні візити духа з кладовища були всього лише її спробами відімкнути двері, і тривали вони доти, доки Альма переконалася, що ключ підходить.

Анна Стіна уважно прислухалася щоразу, як черговий наглядач замикав їхню залу. Ключ на в’язці великий і важкий, замок іржавий, судячи зі скрипу, багато років не змазаний. Олово — м’який метал, і дуже сумнівно, що такою ложкою можна провернути механізм, який ледве провертається залізним ключем. Можливо, Альма знайшла спосіб зробити олово твердішим. Чи не для того вона вкрала ліки з лікарні? Але це неважливо. Усі ложки, які Анна Стіна тут бачила, — з крихкого дерева, нічого гострого тут немає, а про олово вона знає не більше, ніж про замки. Та все одно мусить знайти спосіб пробратися уночі через замкнені двері. Це перша перешкода. Перша з чотирьох.

Чи будуть дорогою інші замкнені двері? Якщо Анна Стіна не помиляється у своїх роздумах, Альма скористалася всього одним-єдиним ключем. Двері будинку Альстедта часто відчинені, щоб