Читати книгу - "Дев’ять життів Крістофера Чанта"

— О Господи! — і відвернувся від кристала. 

— У чому річ? — спитав Крістофер. 

Плечі Флавіана опустилися. Він здер свій тугий м’ятий комір і швиргонув на підлогу. 

— Усі життя зупинилися, — сказав він. — Вони слабкі, але стабільні. Боюся, вони в Низці Одинадцять. Я гадаю, це там весь цей час було сьоме життя. Кінець нашим надіям! 

— Але чому? — спитав Крістофер. 

— Ніхто не може дістатися туди, серденько, — сказала Панна Розалі. Вона мала такий вигляд, ніби зараз заплаче. — Принаймні ніхто й ніколи після цього звідти не повертався. 

Крістофер глянув на Такроя. Той став блідий, навіть блідіший, ніж коли був у трансі. Він став кольору молока з краплею кави у ньому. 

Розділ двадцятий 

Це була досконала підстава, щоб припинити шукати Ґабріеля. Крістофер очікував лиш короткої боротьби із собою. І його самого заскочило зненацька, коли натомість він миттєво став на захист. Він навіть не подумав, що Богиня також чула Такроєве зізнання про те, що частина його лишилася в Низці Одинадцять. 

— Такрою, — сказав Крістофер. Він знав, що важливо назвати Такроя ім’ям його духа. — Такрою, ходімо в той порожній кабінет на хвилину. Маю поговорити з тобою. 

Повільно і неохоче Такрой підвівся. Панна Розалі різко сказала: 

— Мордекаю, ви маєте хворобливий вигляд. Чи не хочете, щоб я пішла з вами? 

— Ні! — водночас відповіли Такрой і Крістофер. 

Такрой сів на кінчику стола в порожньому кабінеті й закрив лице долонями. Крістоферові було його шкода. Перш ніж заговорити, він мусив нагадати собі, що це він і Такрой були тими людьми, які привели Дядька Ральфа до зброї, що розвіяла життя Ґабріеля. 

— Я маю тебе попросити про дещо. 

— Я знаю, — сказав Такрой. 

— То що ж таке з Низкою Одинадцять? — спитав Крістофер. 

Такрой підвів голову. 

— Наклади найсильніше замовляння тиші й таємності навколо нас, яке тільки можеш, — сказав він. 

Крістофер так і зробив, і вийшло навіть більш несамовито, ніж для Панни Белл та Матусі. Замовляння виявилося таким надмірним, що він онімів і ледве зумів навпомацки вишкребти середину замовляння, щоб вони з Такроєм могли чути один одного. Після цього він був цілком впевнений, що якби хтось стояв до них впритул, то не зміг би підслухати й слова. Але Такрой лише стенув плечима. 

— Думаю, нас усе одно можуть підслухати, — сказав він. — Їхня магія не подібна до нашої. І в них моя душа, розумієш. Через неї вони знають переважну більшість того, що я роблю, а коли не знають, то я мушу духовно піти і доповісти їм. Ти бачив мене одного разу в такій мандрівці — вони викликали мене неподалік Ковент-Ґарден. 

— Твоя душа? — спитав Крістофер. 

— Так, — гірко відказав Такрой. — Частка, яка робить тебе тим, ким ти є. У твоєму випадку це та частка, яка переходить від життя до життя. Мою ж від мене відділили, коли я народився, як це роблять із усіма людьми в Одинадцятому. Вони тримали її, коли ще немовлям закинули мене сюди, в Низку Дванадцять. 

Крістофер втупився у Такроя. Він завжди знав, що Такрой не зовсім такий, як решта людей, із його шкірою кольору кави і кучерявим волоссям, але він ніколи раніше про це не задумувався, адже бачив стільки дивних людей у Всюдинках. 

— Чому вони прислали тебе? 

— Щоб я був їхнім піддослідним кроликом, — сказав Такрой. — Драйт час від часу вкидає когось у інші світи, коли хоче дослідити їх. Цього разу він вирішив, що хоче дослідити добро і зло, тож він наказав мені працювати спершу на Ґабріеля, а потім — на найгіршого злочинця, якого міг знайти, — так сталося, що це був твій дядько. Вони в Одинадцятій не знаються на правильному і неправильному. Вони не вважають себе людьми — ой ні, я гадаю, вони вважають себе єдиними справжніми людьми, і коли Драйтові захочеться, вивчають інших, ніби тваринок в зоопарку. 

Із Такроєвого голосу Крістофер второпав, що той щиро ненавидить людей із Одинадцятої. Він добре його розумів. Такроєві велося навіть гірше, ніж Богині. 

— Хто такий Драйт? 

— Король, жрець, верховний маг, — Такрой стенув плечима. — Ні, він не зовсім один із них, певна річ. Його звуть Верховним Батьком Племені, і йому тисячі років. Він стільки прожив, бо з’їдав чужі душі, коли його сила вичерпувалася — але він має право робити це. За законом Одинадцятої всі люди в ній і всі їхні душі належать йому. Я належу йому. 

— А цей закон дозволяє йому взяти собі всі Ґабріелеві життя? — спитав Крістофер. — Він же це зробив, правда ж? 

— Я знав, що це він забрав їх тієї ж миті, коли Флавіан вимовив «Низка Одинадцять», — сказав Такрой. — Я знаю, що він завжди хотів дослідити когось із дев’ятьма життями. У Низці Одинадцять таких нема, бо там лиш один світ, а не ціла Низка. Драйт пригнічує розвиток усіх світів, крім одного, щоб не мати жодних суперників. Ти ж знаєш, як утворилися твої дев’ять життів, еге ж? Усі двійники, яких ти міг мати в інших світах Низки Дванадцять, із якоїсь причини не народилися. 

— Так, але що каже закон Одинадцятої про крадіжку більшості життів чародія? — наполягав Крістофер. 

— Не знаю, — зізнався Такрой. — Я не знаю, чи вони мають закони, як ми. Напевно, це законно, якщо Драйтові це сходить з рук. Вони переважно зважають на пиху, вигляд і те, як люди поводяться. 

Крістофер одразу вирішив, що Драйт не має лишитися безкарним, якщо він може вплинути на це. 

— Я припускаю, він просто чекає, щоб дізнатися, скільки життів розійшлося, а потім позбирає їх, — сказав він. — Розкажи мені все про Низку Одинадцять, що тільки тобі спаде на думку. 

— Гаразд, — сказав Такрой. — Я ніколи там не був, але знаю, що вони усім керують за допомогою магії. Вони керують погодою, тож можуть жити серед лісу і керувати, які дерева ростимуть і де саме. Їжа з’являється, коли її покличуть, і вогонь для приготування не використовують. Вогонь не використовують взагалі. Вони вважають вас дикунами через нього і з презирством ставляться до всіх різновидів магії з інших світів. Єдиний випадок, коли вони вважають когось із вас чогось вартим — це коли хтось абсолютно відданий королю, вождю чи комусь іще. Вони захоплюються такими людьми, особливо якщо з відданості ті махлюють чи брешуть… 

Такрой розповідав наступні пів години. Він говорив, ніби нарешті висловити все це було для нього полегшенням, але Крістофер бачив, що це було і напруженням також. В самий розпал оповіді, коли риси Такроєвого обличчя загострилися і вигляд став виснаженим, Крістофер попросив його зачекати і вислизнув із таємного замовляння до дверей. Як він і чекав, Панна Розалі стояла за ними, виглядаючи ще лютішою, ніж завжди. 

— Так чи сяк, Мордекай зажене себе в могилу заради вас! — зашипіла вона на