Читати книгу - "Ті, кого немає"

Марта насупилася й швидко глянула знизу вгору.

– Добре, – сказала вона, – давай, проходь. Тільки я спершу зателефоную тренерові.

Федоров зайшов і зупинився біля вікна. Марта пішла з телефоном у передпокій, і незабаром звідти долинув її голос. Двері кімнати залишилися відчиненими. Повернувшись, вона присунула йому стілець, а сама, як зазвичай, залізла з ногами на свій диванчик.

– Одержала по шиї. Марк Наумович вимагає о третій бути на тренуванні.

– І ти… підеш? – обережно запитав Федоров.

– Аякже.

– Я з тобою!

– Дурниці, та… – Марта різко обірвала себе, не доказавши слова, лице спалахнуло рум’янцем. – Я о восьмій буду вже вдома.

– Чому так пізно? – стривожився він.

– Не турбуйся, не втечу. Нема куди. Просто мені треба побути на самоті.

– Добре. – Федоров через силу кивнув. – Але все-таки… може, розповіси, що сталося? Ні, я не наполягаю. Якщо ти не хочеш…

– Хочу. – Марта підняла підборіддя й гучно глитнула, наче в неї зненацька пересохло в горлі.– Скажи: чому ви приховали від мене, що я не ваша рідна дочка? Думаєш, я б не зрозуміла? З’їхала б з глузду? Розлюбила б вас? Якби я знала, що ви мене вдочерили, то все було б…

Вона зупинилася, кусаючи губи. Ні, йому нізащо не зрозуміти, про що вона. Усе знову впирається у Валентина.

– Хіба це має якесь значення? – ошелешено пробурмотів Федоров. – Ми взяли тебе зовсім крихіткою. Ти завжди була нашою дочкою… – Він замовк, поступово усвідомлюючи почуте, починаючи здогадуватися. – Хто тобі сказав? Валентин? Там, на озері?

– Так.

– Ти знаєш, де він?

– Не знаю і знати не хочу! Плювати мені на нього… Хто мої справжні батьки?

– Мати відмовилася від тебе одразу після пологів. Ми навіть її імені не знаємо. Їй було всього дев’ятнадцять, коли її привезли в лікарню, де працює… Олександра. І ми вирішили… Ти нам одразу сподобалася. Навіщо тобі все це, Марто, скажи?

– Я хочу її знайти!

– Заради чого? Чи ти думаєш, що ми тебе комусь віддамо?

– Пообіцяй мені, що знайдеш цю жінку! – перебила вона.

– Як я можу обіцяти, Марто? Як? При ній не було документів. Вона могла назватися будь-яким ім’ям… І не дивися на мене так, я цього нічим не заслужив!

– Вибач… Я зараз трохи посплю. Розбуди мене, будь ласка, о першій. Чогось пожую, потім – на тренування.

Федоров відступив до дверей, беззвучно причинив їх за собою.

Що тепер робити? Вартувати Марту? Немає сенсу. Зателефонувати дружині, викласти все як є – оце вже ні… Але навіщо Валентинові знадобилося валити те, що й без нього ледь трималося?

Він побродив по кухні, куйовдячи волосся, повернувся до кімнати дочки й прислухався. Тихо. Глянув на годинник у передпокої. Майже одинадцята. Цілком досить часу, щоб змотатися до райвідділу й забрати заяви.

Марта повернулася рівно о восьмій, як і обіцяла, навіть не здогадуючись, яка буря тут щойно вирувала.

Ледь переступивши поріг і дізнавшись, що чоловік відпустив дочку саму, Олександра миттю втратила рівновагу. Завелася з півоберта. Він і сам ледь стримався. До того ж ніяк не міг наважитися повідомити про головне, але Олександра сама його підштовхнула. Він посадив її в кухні й сунув у руки чашку чаю.

– Я з лікарні зателефонувала Савелію, – витираючи серветкою розмазану туш під очима, уже майже спокійно мовила Олександра. – Сказала, що Марта вдома, – дружина зламала сигарету й схопилася за наступну. – Сергію, я взагалі нічого не розумію. Абсолютно неадекватна реакція! Голос картонний, чужий, жодного доброго слова. Чекатиме дзвінка ввечері. Питав, де Валентин…

– Та хай би йшли вони на хрін, ці твої брати! – не витримав Федоров. – Насточортіло!

– Сергію! Ну навіщо ти її відпустив?

– Сашо, не починай знову! Зараз це не має значення. – Федоров обхопив себе руками, нахилився і впритул глянув на дружину. – Знаєш, про що найперше спитала Марта? Чому ми приховали від неї, що вона не наша рідна дочка.

– Як це? – Олександра завмерла. – Звідки? Хто міг сказати? Твої батьки, сусідка з першого?

– А хто ще про це знав? Моїм і на думку б не спало, ручуся. Сусідка? Так вона й думати про це забула! Залишаються тільки Інна та обидва твої брати.

– Ти що хочеш сказати? – запально перебила дружина. – Що на ювілеї Савелія хтось бовкнув зайве? І Марта відреагувала?

– Дурня, – відмахнувся Федоров. – А факти – ось вони. Твій молодший брат Валентин – мерзотник. Під час поїздки на катамарані він, уже не знаю з яких міркувань, повідомив дівчинці, що її підкинуто, що ми її прийомні батьки, а сама вона не Федорова, не Смагіна – взагалі ніхто.

– Не може цього бути, Сергію! – Олександра зім’яла порожню сигаретну пачку, голос звучав жалісливо. – Вона все вигадала! Навіщо Валентинові так жорстоко зраджувати мене!

– Знову Валентин! – закричав Федоров. – Скрізь Валентин, завжди тільки про нього! Згадай ти, нарешті, усі ці його гримаси, приколи, шпильки, якими він мучив дівчинку! Та він її терпіти не міг! Ти й сама Марту ніколи по-справжньому не любила й не вважала дочкою.

– Неправда! – затято вигукнула Олександра. – Я не…

– Правда, – з гіркотою мовив Федоров. Він уже володів собою. – Це правда, Сашо, і не треба собі брехати. Ото ж бо й воно. Може, тому вона й не хотіла повертатися додому. І те, що у твого братика сп’яну розв’язався язик, – лише привід… Додому! – з кривою посмішкою повторив він. – Який у нас, до біса, дім? Твоя вічна зайнятість, у яку ти ховаєшся, байдужість, мої спроби все пом’якшити і згладити. Це сім’я? І знову ж таки Валентин – ві-ай-пі, від нього залежить усе, і найперше твій настрій. Це нормально?

– Сергію, ти неправий! Я часом бувала жорстка, навіть занадто, але й Марта… Ти ж бо знаєш, що це за характер!

– Та хіба річ у ній! – Федоров закашлявся, ковтнув із заварного чайника, віддихався. – Сашо, потрібен якийсь вихід. Марті скоро чотирнадцять, у цьому віці такі струси просто не минають. Їй потрібна мати! Інакше ми з нею коли-небудь зберемо речі й підемо. Інших варіантів немає. Залишайся з братом, якщо він тобі такий дорогий, а для мене він –