Читати книгу - "Одна ніч, Ясміна Лав"

   Не знаю, як я не померла від страху, коли побачила Артура. У крові...
Непритомний.
Його відразу забрали в реанімацію і сидячи під білими дверима в голові крутилася лише одна фраза

"Живи... Будь ласка, живи..."

- Операція пройшла без ускладнень, кулю ми витягли, але стан важкий ... - сказав лікар, після трьох годинної операції.

І тоді я не витримала. Сльози полилися рікою.

-Він же житиме, так? Він житиме...? - я дивилася в очі сивого лікаря, і тримала його за руку, немов це остання соломинка, здатна мене врятувати в цей момент.

– Ми зробили все можливе. Наразі треба чекати.... Організм молодий, сильний. Сподіватимемося видереться...
   ***

Минуло два тижні, але Артур так і не прийшов до тями.
Фролов був засуджений, я була присутня на суді як свідок. Дивлячись у вічі цього чоловіка я не побачила ні краплі жалю чи каяття....
Це злило шалено.

Я кожен день проводила біля ліжка Артура. 
Тільки на ніч їхала до мами з Анатолієм, надто вже вони наполягали. Але поспати майже не вдавалося...
   ***
Прокинувшись від дзвінка телефону, я одразу схопила мобільний.

-Алло.
-Артур Миколайович прийшов до тями...

Я вилетіла з дому в піжамі, просто накинувши зверху кардиган... 
Мене не зупинило навіть те, що на вулиці ще тільки світало...
Біля дверей у реанімацію на мене вже чекав лікар.

-Як він?! Пустіть мене до нього .... - я говорила з чоловіком, але дивилася тільки на двері позаду нього ...
-Добре .... Заспокойтеся ... На п'ять хвилин. І жодних хвилювань.
-Добре, добре...

Коли увійшла до палати, то хвилювання було настільки сильним, що від биття серця не чула слів лікаря.

Артур лежав не рухомо, під крапельницею. 
Поруч монітори, що видавали жахливо дратівливий звук. 
Підійшовши, взяла коханого за руку і по лиці покотилися сльози.

-Мишко .... - ледве ворушачи губами прошепотів Артур.

Боже мій! Він прокинувся!
Тільки коли я побачила, що його очі розплющились - мене накрило відчуття спокою. 
Начебто, всі ці дні я тримала дуже важкий камінь, а зараз нарешті змогла покласти.

-Не плач .... - тихо сказав Артур і я кинулася до нього.

Навіть незважаючи на всі ці ліки та лікарняний запах, він все ще пах моїм Артуром. 
Уткнувшись у його шию, я вдихнула глибше.

-Я тебе кохаю .... Я тебе дуже кохаю ... - тараторила без зупинки ...

Чоловік важко дихав, але на його обличчі з'явилася посмішка.

-Аліса, вам пора .... - я здригнулася від голосу лікаря.
- В обід Артура Миколайовича переведуть до палати і тоді зможете відвідати його.
-Добре....

Поцілувавши коханого, шалено щаслива я поверталася додому.

Пройшов місяць.

Сьогодні Артура виписують із лікарні.
Відновлення було довгим, але все позаду. 
Я повернулася до навчання, та після пар летіла до нього, наче на крилах.

Ми вирішили що як тільки він видужає - одружимося і полетимо кудись далеко, на медовий місяць ... 
А ще у мене сюрприз для Артура - після закінчення практики мені запропонували залишитися в готельному комплексі. 
Оскільки я поки що не могла приступити до роботи, то займу своє місце після навчання.

Підбігши до входу в лікарню, зупиняюся і кілька разів глибоко вдихаю. 
Я нервуюсь, навіть руки пітніють... Тому що в мене є ще один сюрприз для коханого...

Незабаром у нас народиться син чи донька.
При цій думці усмішка з'являється сама собою.

Після всіх труднощів ми нарешті щасливі.
І тепер на нас чекають лише чудові моменти...

                              Кінець

Кінець