Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

Увага: два нових розділи, 24 та 25.

РОЗДІЛ 24 АЛІСА

План на наступний день — це бути не в Готелі близько дванадцятої години.

Що простіше простого, бо опівдні якраз зустрічаюся з людиною скупника в парку, за ринком.

Потім за маззю побіжу, і телефон підтриманий купити. Уже вибрала. Ну, а там і Будинок Культури, а потім — інспекція.

На синець, звісно, без страху не глянеш, бо сіро-зелена пляма ще й набрякла на вилиці.

Кулак не реагує на мій радісний настрій, як раніше, але все-таки, здається, що на обличчі миготить проблиск усмішки. Ех суворий він, треба більше з ним загравати, а то сам себе грузить.

Людина скупника виявляється приємним співрозмовником. Помітно професіонала високого рівня. Базікаємо із ним навіть про рідкісний годинник Картьє, що в мене в банківській ячейці припадає пилом.

Розповідаю, що готова чекати свого покупця, бо уся серія — божевільна рідкість. Він обіцяє тримати вухо гостро.

Зі щільною пачкою грошей у руках відходжу від лавки. У гаманець не помістяться, і навіть у кишеню сумки. Витягую кілька купюр із пачки, і картку з даними про каблучку, щоб покласти за ремінець...

— Що це? Звідки це?

Вася мене за руку бере, чіпко, але без тиску. Не можу сказати, що він з'явився з нізвідки, бо я йшла і тільки на гроші та сумку дивилася.

Чорт, чорт, чорт. Зараз щось придумаю.

— Вася, — здивовано починаю, — що ти тут робиш? Ти сказав, що від'їдеш.

— Ага, від'їхав, уже приїхав, ну а ти поки що зайнята, так. Що це таке і хто це був?

— Та ніхто. Ходімо кави вип'ємо на ринку. Я пригощаю.

Він дивиться на мене так пильно, що мені по собі стає. Свердловину зараз пробурить в очах.

— Я в дуже багато чого тут не в'їжджаю, Алісо. Зараз. Ти пояснюй поки що. Хто це був і чому він дає тобі гроші? За що?

Не придушую роздратування, бо дістало. Я знаю, він звик так спілкуватися, але я ще знаю, що він може постаратися і по-іншому "базарити". Нормально.

— Ну, ти послухай поки що "мої" пояснення. А я піду чай поп'ю, не буду вам заважати.

Я обходжу велетенську фігуру, але він на горизонті знову випливає.

— У тебе в сумці є телефон?

— Н-ні, — я здивовано розглядаю парк, немов там відповіді якісь знайдуться.

— Покажи мені сумку, — ледве чутно каже він, але вкрай люто. На сонячному світлі щетина надає йому звіриного вигляду. Шрам раптово багряний, і ця деталь збиває мене з пантелику.

А потім він вихоплює в мене пачку грошей. Від шоку я навіть погойдуюся. І тут же намагаюся вирвати назад.

— Зовсім вже? — я навіть сміюся. — Віддай мені гроші, будь ласка.

Він ще й сумку в мене забирає. Стою, як нетяма, поки він її перевіряє. Повертає, і згрібає мою руку, щоб вести кудись.

Але я нікуди не піду.

Навіть руки не намагаюся позбутися.

Він догрався. Я тобі не ваза, щоб мене тягати.

І даю йому ляпаса. Такого, що він не очікує. Хльосткий звук розколює буденність сонячного ранку повновагим ударом по плоті: ніби стрілка годинника зупинилася, а потім рушила далі вже в новому літочислені.

Вихоплюю гроші назад.

Мою руку він однаково не відпускає, однаково рухається кудись, немов ляпаса й не було.

А потім, коли доходимо до відокремленого відрізка, в тіні дерев і кущів, Кулак підло вибиває пачку в мене з рук і розвертає до себе чітко й фіксовано.

Купюри розлітаються по землі.

— Я скажу це тільки раз, Алісо, — жорстко й мерзенно каже він, — і ми закриємо цю тему. Ти прибріхуєш по дрібницях, не договорюєш і даєш мало пояснень простим питанням. Я негайно дізнаюся звідки ці гроші, хто тобі їх дав і чому ти типу не заводиш телефон. Тому що ти мені зараз усе скажеш.