Читати книгу - "День триффідів"

Мені спало на думку, що, мабуть, по всій країні, то тут, то там залишилися чоловіки й жінки, які вважають, що вони зовсім самі, що вони єдині, хто вижив. Я пожалів їх, як і всіх, хто постраждав у цій катастрофі.

Після полудня із пригніченим настроєм та слабкою надією я продовжував нишпорити своєю ділянкою, побоюючись підірвати свою внутрішню впевненість. Зрештою я вдовольнився думкою, що якщо в моєму районі й була якась численна група, то вона свідомо ховалася від чужих очей. Я не міг проїхати кожною стежкою та путівцем, але готовий був заприсягнутися, що звук мого аж ніяк не слабкого клаксона було чути в кожному акрі мого сектора. Завершивши свої пошуки, я поїхав назад, до місця, де ми припаркували вантажівку, у найпохмурішому настрої за все моє життя. Нікого ще не було, і, щоб якось провести час і підняти настрій, я пішов до найближчого паба і налив собі доброго бренді.

Стівен прибув наступним. Здається, ця експедиція вразила його набагато більше, ніж мене, бо у відповідь на всі мої питання він похитав головою й одразу ж рушив до пляшки, яку я відкоркував. За десять хвилин до нас приєднався честолюбний радіомайстер. Він привіз із собою розпатланого юнака з дикими очима, який не голився і не мився, напевно, кілька тижнів. Цього хлопця він знайшов на дорозі; мабуть, це й було його єдиною професією. Одного вечора, він вже не міг сказати точно коли, він знайшов чудовий, затишний сарай, де вирішив заночувати. Того дня він пройшов більше миль, ніж зазвичай, тож одразу заснув. Наступного ранку він прокинувся в якомусь кошмарі і, здається, й досі був трохи невпевнений, чи то світ з’їхав з глузду, чи він сам. Ми подумали, що він таки й справді трохи несповна розуму, але в нього збереглося чітке уявлення про те, що треба робити з пивом.

Минуло ще з півгодини, і приїхав Коукер. Його супроводжували цуценя німецької вівчарки та стара леді. Вона була вдягнена у своє, ймовірно, найкраще вбрання. Її чистота й охайність були настільки ж помітними, наскільки їх бракувало в нашого іншого новобранця. Манірно вагаючись, вона зупинилася на порозі бару. Коукер представив її нам:

— Це місіс Форсетт, єдина власниця крамниці «Форсетт Юніверсал Сторз», а у комплекті з нею — і приблизно десяти будиночків, двох пабів і церкви, відомих як Чиппінґтон Дурні. І місіс Форсетт вміє готувати. Хлопці, як вона вміє готувати!

Місіс Форсетт з гідністю висловила нам вдячність, пройшла вперед, обережно всілася і дозволила налити їй склянку портвейну, після чого випила ще одну.

У відповідь на наші запитання вона зізналася, що того фатального вечора й уночі спала міцніше, ніж зазвичай. Вона не стала пояснювати, чому в неї був такий міцний сон, а ми не стали допитуватися. Вона проспала половину наступного дня, доки щось її не розбудило. Почувалася вона недобре, тому й не намагалася вставати, доки не минула друга половина дня. Їй здалося дивним, але добрим знаком, що за цей час ніхто не завітав до її крамниці. Коли ж вона таки піднялася і підійшла до дверей, то побачила одну з цих «жахливих триффідних тварюк», що стояла в її саду, і чоловіка, який лежав на стежці біля воріт — принаймні вона бачила його ноги. Вона вже збиралася підійти до нього, коли побачила, як ворушиться триффід, і встигла вчасно зачинити двері. Цей момент для неї явно був неприємним, і згадка про нього спонукала її налити третю склянку портвейну.

Після цього вона вирішила почекати, доки хтось не прийде і не прибере і триффіда, і чоловіка. Минало, на диво, багато часу, але ніхто не приходив; утім, з тими запасами, що були в її крамниці, вона могла жити досить комфортно. Вона все ще чекала, пояснювала місіс Форсетт, з безпосередньою неуважністю наливаючи собі четверту склянку, коли Коукер, зацікавившись димом, що йшов з її димаря, відстрелив триффідові верхівку і зайшов усередину.

Вона нагодувала його, а він, своєю чергою, дав їй пораду. Переконати її у справжньому стані речей виявилося нелегкою справою. Зрештою він запропонував: хай вона прогуляється селом, тримаючись подалі від триффідів, а він повернеться о п’ятій вечора дізнатися її думку. Повернувшись, він побачив, що вона вже вдягнулася, зібрала речі й цілком готова їхати.

Того вечора у Чаркотт-Олд-Гауз ми знову зібралися біля мапи. Коукер почав виділяти нові райони пошуку. Ми спостерігали за ним без ентузіазму. Нарешті Стівен висловив те, що думали всі ми (в тому числі, й сам Коукер):

— Послухай, ми всі проїхали місцевість у радіусі п’ятнадцяти миль. Уже ясно, що в найближчих околицях їх немає. Або ваша інформація неправильна, або вони вирішили не зупинятися і поїхали далі. Якщо ми продовжимо шукати так, як сьогодні, то, як на мене, просто змарнуємо час.

Коукер поклав на стіл циркуль, який він тримав у руках.

— І що ж ти пропонуєш?

— Ну, мені здається, що ми змогли б дослідити набагато більший район з повітря, і це вийде і швидше, і краще. Я готовий закластися, що, почувши звук двигуна у повітрі, будь-хто вилізе і якось дасть про себе знати.

Коукер похитав головою.

— І як ми про це раніше не подумали. Звичайно, це має бути гвинтокрил, — але де нам його взяти і хто буде пілотом?

— О, я зможу розібратися в такій штуці, — впевнено сказав радіомайстер.

У його тоні було щось переконливе.

— Ти колись керував гвинтокрилом? — спитав Коукер.

— Ні, — зізнався радіомайстер, — але я не думаю, що це важко, якщо маєш трохи спритності.

— Гм, — сказав Коукер, стримано глянувши на нього.

Стівен згадав розташування двох авіабаз королівських ВПС неподалік, а від Йоувілля проходила лінія повітряного таксі.

* * *

Всупереч усім нашим сумнівам, радіомайстер виявився вправним пілотом. Здавалося, він був абсолютно впевнений у тому, що його інстинктивне відчуття техніки його не підведе. Попрактикувавшись з півгодини, він підняв гвинтокрил в повітря, і ми полетіли назад до Чаркотта.

Машина кружляла над місцевістю чотири дні, розширюючи кола. Перші два дні спостерігачем був Коукер, потім його замінив я. Загалом ми виявили десять маленьких груп. Ніхто з них нічого не знав про групу Бідлі,