Читати книгу - "День триффідів"

— Якби вони належали до великої групи, то були б менш нервовими і більш допитливими, — запевняв він. — Але якщо група Бідлі є десь тут, то ми так чи інакше зможемо її знайти, — він звернувся до блондина: — Послухайте, а давайте триматися разом. Ми робитимемо, що зможемо, а коли знайдемо їх, то всім нам стане легше.

Усі троє з запитанням глянули одне на одного, а потім кивнули.

— Гаразд. Допоможіть нам з вантажем, і ми домовимося, — сказав блондин.

Мабуть, колись Чаркот-Олд-Гауз був укріпленим замком. Тепер його укріплювали заново. Колись у минулому рів, що оточував замок, осушили. Але Стівен був переконаний, що він успішно зруйнував дренажну систему і тепер рів можна поступово заповнити. Він планував підірвати засипані ділянки рову і таким чином завершити оточення. Наші новини про те, що це може не знадобитися, викликали у нього легкий жаль і розчарування. Кам’яні стіни будинку були товстими. За головними дверима лежав невеликий арсенал мінометів та бомб і кілька вогнеметів, які він показав нам із гордістю.

— Ми знайшли склад зброї, — пояснив він, — і витратили цілий день на те, щоб перетягти це сюди.

Коли я глянув на ці речі, то вперше усвідомив, що за своїми наслідками ця катастрофа була милосерднішою, ніж будь-яке інше лихо меншого масштабу. Якби десять або п’ятнадцять відсотків населення залишилися неушкодженими, то таким маленьким спільнотам, цілком ймовірно, довелося б відбивати атаки голодних банд, захищаючи своє життя. Але за нинішніх обставин військові приготування Стівена були, ймовірніше за все, даремними. Та один пристрій таки міг стати в нагоді. Я вказав на вогнемети.

— Цією штукою зручно воювати з триффідами, — сказав я.

Він усміхнувся.

— Правда. Дуже ефективна зброя. Це єдина річ, яку ми проти них використовуємо. І, між іншим, це єдина зброя, що змушує триффідів тікати. Можна стріляти в них, доки вони на шматки не розлетяться, а вони з місця не поворухнуться. Думаю, вони не розуміють, звідки йде руйнування. Але один спалах тепла з цієї штуки, і вони кидаються навтьоки.

— Багато ви мали з ними клопоту? — спитав я.

Схоже, що ні. Час від часу два або три триффіди підходили до них і, отримавши опіки, тікали геть. Під час експедицій їм кілька разів вдалося втекти, але зазвичай вони виходили з машин хіба що в забудованих районах, де шанси побачити триффіда, який нишпорить у пошуках здобичі, були малоймовірні.

* * *

Того вечора ми всі вилізли на дах, щойно стемніло. Було ще зарано для місяця. Ми пильно дивилися на абсолютно темний ландшафт. Як ми не вглядалися в темряву, ніхто з нас не помітив жодного сигнального світла. Та й удень ніхто не зміг побачити жодного димку, який би нагадував про групу. Я почувався пригніченим, коли ми знову спустилися до вітальні, освітленої лампою.

— Тоді залишається єдиний вихід, — сказав Коукер. — Ми повинні розділити цей район на окремі ділянки й обшукати їх.

Але його слова прозвучали невпевнено. Я підозрюю, що він так само, як і я, вважав, що група Бідлі буде й надалі запалювати сигнальне світло вночі й подавати якийсь інший знак — можливо, стовп диму — вдень.

Та кращої пропозиції ні в кого не було, тож ми взялися за мапу і почали ділити її на секції, намагаючись зробити так, щоб на кожній ділянці була якась височина, звідки можна було б краще роздивитися місцевість.

Наступного дня ми подалися до містечка вантажівкою, а звідти роз’їхалися на пошуки меншими машинами.

Це був, безперечно, найсумніший день з того часу, як я вештався Вестмінстером, намагаючись відшукати там сліди Джозелли.

На перший погляд, все було не так уже й погано. Вільна дорога, залита сонячним світлом, свіжа зелень раннього літа. Дорожні знаки показували на «Ексетер та Захід» та інші місця, ніби там ще й досі жили звичним життям. Іноді, хоча й нечасто, можна було побачити птахів. Обабіч стежок росли польові квіти, які мали той самий вигляд, що й завжди.

Але інший бік картини був уже не таким приємним. Худоба на пасовиськах лежала мертва або сліпо блукала; недоєні корови мукали від болю; одні вівці збентежено стояли, готові покірно вмерти, так і не звільнившись із хащ ожини чи колючого дроту, інші безладно паслися або страждали від голоду, і в їхніх сліпих очах читався докір.

Повз ферми стало неприємно проїздити близько. З міркувань безпеки я опускав віконне скло лише на дюйм, але коли бачив біля дороги ферму, то зачиняв його повністю.

Триффіди гуляли на волі. Іноді я бачив, як вони рухаються через поля, або помічав їх нерухомі постаті біля огорож. На подвір’ях багатьох ферм вони сиділи на своїх улюблених купах гною, немов на тронах, і чекали, доки мертва худоба досягне потрібної стадії розкладу. Тепер я дивився на них з огидою, якої вони ніколи в мене не викликали. Жахливі чужі істоти, яких одні люди якимось чином створили, а інші в бездумній жадобі розплодили по всьому світу. Безглуздо навіть звинувачувати в їхньому виникненні природу. Їх розмножили так само, як ми розводимо гарні квіти або гротескні пародії собак… Я почав ненавидіти їх більше, ніж їхню звичку харчуватися мертвечиною — схоже, вони більше, ніж будь-хто інший, могли скористатися з нашого лиха…

Проходив день, і моє відчуття самотності ставало дедалі сильнішим. На кожному пагорбі або підйомі я зупинявся і роздивлявся місцевість настільки далеко, наскільки дозволяв мені бінокль. Одного разу я помітив дим і поїхав у його бік; це догоряв маленький потяг на рейках — досі не розумію, як це могло статися, бо поблизу не було нікого. Іншого разу прапор на штоку змусив мене поквапитися і під’їхати до якогось будинку — там було тихо, хоча й не порожньо. А якось мою увагу привернула якась рухлива біла пляма на схилі далекого пагорба. Але коли я глянув у бінокль, то помітив, що це декілька білих овець у паніці тікають від триффіда, який марно намагається вразити жалом їхні вкриті вовною спини. Ніде не було жодної ознаки живих людських істот.

Коли я зупинявся заради їжі, то не затримувався довше, ніж було потрібно. Я їв швидко, прислухаючись до тиші, що починала діяти мені на нерви, і палко бажав почути хоча б звук якоїсь машини, аби не почуватися самотнім.

Почалися галюцинації. Одного разу я побачив руку, яка махала мені з вікна, але коли під’їхав ближче, то виявилося, що це гілка гойдається перед вікном. Я