Читати книгу - "Мед для Ворона, Селена Рейні"

Наступного дня небо посіріло.

– Дощу не передбачається, – проказав Денис, відриваючи очі від телефона.

– Це гори. Тут не варто вірити прогнозу погоди, – дивилася на небо за вікном.

– А чому варто вірити? – засміявся.

– Прикметам, народній мудрості… Але, на жаль, я не знаю місцевих прикмет.

– Тоді довіримося прогнозу. Одягайся.

Коли вони вийшли з готелю, з-за хмар пробилося сонце. Але чим ближче під’їжджали до пункту призначення, тим темніше ставало. Зрештою, почав дріботіти дощик.

Софія, втиснувшись спиною в сидіння, все чекала, коли Денис почне сердитися. Так, вона казала, що прогнозу вірити не можна, але поїхати до озера було її ідеєю.

Зрештою, вона так довго мовчала, що Ворон почав турбуватися.

– Все гаразд? – поцікавився, кинувши на неї пильний погляд.

– Дощ сильнішає…, – тихо мовила.

– Я помітив, – усміхнувся.

– Вибач.

– За що? – здивувався.

– За дощ.

Ворон так подивився не неї, що вона відчула себе дурепою.

– Ти не винна в тому, що дощить.

– Так, але…

– Без всяких «але», – запевнив.

Деякий час вони їхали без слів, а тоді чоловік наважився запитати:

– Ти через друзів така?

– Яка? – насторожилася.

– Така знервована поряд зі мною. І я зараз не про секс. Твоя самодостатність та передбачливість – філігранний спосіб запобігти будь-якому невдоволенню зі сторони чоловіка.

– Це не так, – захищалася, однак дуже невпевнено.

– Та ти навіть кінчаєш швидко, щоб не створювати мені додаткового клопоту.

– Це я ненавмисно…, – збентежено мовила. – А щодо іншого, то ти не правий.

– Софіє, ти хвилину тому перепрошувала за дощ, – нагадав.

Тут їй було нічого відповісти у своє виправдання.

– Тому я і питаю: це через друзів? Тих, які напередодні пережили тяжку ніч?

– Так, – відповіла, думаючи не тільки про Марину та Сашка, а і про інші знайомі їй пари. – Я завжди тяжко переживала конфлікти. Тому стараюся мінімізувати їх.

– Але я не збираюся сваритися з тобою. Тим паче через такі дурниці, як дощ. Чи вітер на вершині. Чи кріп.

– Я хочу, щоб ти зрозумів: те, що я не конфліктна людина, зовсім не означає, що я не вмію відстоювати власну думку.

– Я це знаю, бо досі не скинув з тебе сорочку, – невдоволено пробурмотів.

Остання фраза викликала в неї короткий смішок.

– Не бійся помилятися поряд зі мною. Чи просити про мою допомогу. І просто – не бійся. Ось до чого я веду. Я доросла й адекватна людина і не збираюся звинувачувати тебе в…, в будь-чому. Гаразд? – скоса подивися на дівчину.

Вона повільно кивнула.

Коли вони підкотили до дороги, яка вела на озеро, дощ посильнішав.

– Перечекаємо? – запитала.

– Ні. Там є крамнички. Я куплю нам дощовики.

– Я сама.

І не чекаючи на його згоду, вибігла з машини. Денис лише сумно зітхнув, бо аж надто швидко вона забулася про те, що він не збирався чіплятися до неї через дрібниці, а отже їй не потрібно їх залагоджувати.

Вже за кілька хвилин Софія повернулася у великому рожевому дощовику, який на фоні сірого дня виглядав дуже кумедно.

– Там були лише рожеві та жовті. Увірвала з останнього десятка. Тож, тобі жовтий, – простягнула йому плащ з поліетилену.

Якщо її вигляд Дениса просто звеселив, то сама Софія не стрималася і загиготіла, коли чоловік одягнув плащ.

Дорогою вони не розмовляли. Дощ бив по поліетиленових каптурах і щоб чути один одного доводилося б кричати. Але щоразу зустрічаючись поглядами, вони хихотіли, зовсім як група підлітків, які йшли попереду.

Синевир Денис бачив лише на картинках. І прийшов би він сюди з якоюсь іншою людиною, то нічого б особливого не чекав. Але Софія…

Як тільки вони вийшли до озера, замість того, щоб насолодитися пейзажем, чоловік уважно подивився на дівчину. Її очі округлилися і заіскрилися, губи розтягнулися в усмішці, а серце, – він був готовий заприсягтися, що відчув це, – почало калатати сильніше.

Розуміючи, що довше дивитися на дівчину не можна, бо вона знітиться і її магія зникне, він повернув голову до озера. Але побачив небагато: зірвався такий густий дощ, що він навіть протилежного берега не вгледів.

– Ходімо, – потягнув її за холодну руку до столиків під накриттям.

Там посадив її ближче до стіни, аби на неї не падав дощ.

– Пообідаємо? – запропонував.

– Так, – почала підводитися. – Я зараз замовлю…

– Я сам.