Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Скупавшись, вони посідали обсохнути на сонці і заговорили про літературу.

— До речі, про книжки. Як рухається ваш роман? — запитав Пінкас.

— Ох!.. — скрушно відказав Гаррі.

— Не зітхайте так сумно, я певен, усе буде дуже добре.

— Та ні, як на мене, все кепсько.

— Дайте прочитати, я вам висловлю об’єктивну думку, обіцяю. Що вам не подобається?

— Усе. Нема натхнення. Не знаю, як розпочати. Здається, я сам не тямлю, про що пишу.

— А сюжет який?

— Історія кохання.

— А, про кохання… — зітхнув Пінкас. — То ви закоханий?

— Так.

— Непоганий початок. Скажіть, Гаррі, ви не дуже скучили за життям у великому місті?

— Ні. Тут мені добре. Мені потрібен був спокій.

— А що ви, власне, робите у Нью-Йорку?

— Я… ну, я письменник.

— Гаррі… — Пінкас на мить затнувся. — Не ображайтеся, але я розмовляв з одним приятелем, ньюйорківцем…

— Та й що?

— Він сказав, що вперше про вас чує.

— Не всі ж мене знають. У Нью-Йорку сила-силенна людей.

Пінкас усміхнувся, показуючи, що не має лихих намірів.

— Здається, вас ніхто не знає, Гаррі. Я зв’язався з видавництвом, що видало вашу книжку… Хотів замовити ще кілька примірників… Я не знав, що то за видавець, гадав, це я невіглас… Аж виявив, що то друкарня в Брукліні… Я їм телефонував, Гаррі… Ви надрукували книжку власним коштом…

Гаррі зашарівся й похилив голову.

— То ви все знаєте… — прошепотів він.

— Що знаю?

— Що я брехун.

Пінкас приязно поклав йому долоню на плече.

— Брехун? Аж ніяк! Не кажіть дурниць! Я читав вашу книжку, мені вона дуже сподобалася! Тим-то й хотів я замовити ще. Чудова книжка, Гаррі! Хіба обов’язково мати славу, щоб бути хорошим письменником? У вас величезний талант, я певен, про вас незабаром знатимуть усі. Хтозна, може, та книжка, що ви зараз пишете, буде шедевром.

— А що як не пощастить?

— Вам пощастить. Я знаю.

— Дякую, Ерні.

— Не дякуйте, це щира правда. І не хвилюйтеся, я нікому нічого не скажу. Це залишиться поміж нами.

Неділя, 6 липня 1975 року

О третій пополудні Тамара Квінн усадовила чоловіка на ґанку — в костюмі, з сигарою в зубах і келихом шампанського.

— Тільки не метушися! — суворо звеліла вона.

— Кицюню, таж мені сорочка коле.

— Замовкни, Бобусику! Це дуже дорога сорочка, а дорогі речі не колються.

Кицюня придбала нові сорочки в одній із центральних крамниць Конкорда.

— Чому я не можу вбирати інших моїх сорочок?

— Я ж тобі сказала: не хочу, щоб ти вдягав свої старі заяложені лахи, коли до нас прийде великий письменник!

— І мені не подобається смак цієї сигари…

— Іншим боком візьми в зуби, телепню! Ти її не тим кінцем устромив. Хіба не бачиш, он кільце біля головки?

— Я думав, то ковпачок.

— Ти геть нічого не тямиш у розкошáх?

— У розкошах?

— Так зветься щонайвища розкіш.

— Я й не знав, що можна казати «розкошí».

— Та ти, бачу, нічогісінько не знаєш, бідолашний мій Бобусику. Гаррі має прийти хвилин за п’ятнадцять, постарайся мати гідний вигляд. І вразити його.

— І що мені робити?

— Замислено кури сигару. Як великий бізнесмен. А як він забалакає до тебе, відповідай зверхньо.

— А як це — зверхньо?

— Чудове запитання. Якщо ти дурний мов ступа і геть нічого не тямиш, то поводься ухильно і відповідай запитанням на запитання. Якщо він тебе запитає: «Ви були за чи проти війни у В’єтнамі?» — відповідай: «Якщо ви ставите таке запитання, то, певне, маєте з цього приводу власну думку?». І тут — раз! — наливаєш йому шампанського. Оце називається відвернути увагу.

— Добре, кицюню.

— Не підведи мене.

— Добре, кицюню.

Тамара повернулася до хати, і Роберт з досадою вмостився в плетеному кріслі. Йому огидний був цей Гаррі Квеберт, цей буцімто незрівнянний письменник, який, судячи з усього, корчить із себе неабияке цабе. І гидко було йому дивитися на дружину, яка влаштовує довкола нього шлюбні танці. Він слухався її тільки тому, що вона пообіцяла: сьогодні ввечері він зможе побути її Робертом-Кабанчиком і навіть спати в її кімнаті — у подружжя Квіннів були різні спальні. Зазвичай вона раз на три-чотири місяці погоджувалася віддатися йому, найчастіше після довгих слізних благань, та права спати з нею його позбавили вже давно.

У домі, на другому поверсі, Дженні вже закінчувала вбиратися: на ній була довга, широка вечірня сукня з пишними плічками і фальшиве намисто; на пальцях декілька зайвих перснів, на вустах забагато помади. Тамара поправила на дочці сукню і всміхнулася.

— Ти прекрасна, люба. У цього Квеберта очі полізуть рогом, як він тебе побачить!

— Дякую, мамо. А не занадто?

— Занадто? Та ні, якраз.

— Але ж ми тільки в кіно йдемо!

— А далі? А що як потім буде розкішна вечеря? Про це ти подумала?

— В Аврорі немає розкішних ресторанів.

— А що як Гаррі замовив для своєї нареченої столик у розкішному ресторані в Конкорді?

— Мамо, ми ж іще не заручені.

— Ох, люба, це станеться вже ось-ось, я певна цього. Ви вже цілувалися?

— Ще ні.

— Хай там як, та коли він захоче тебе полапати, не пручайся, заради бога!

— Добре, мамо.

— І така чудова думка йому спала — запросити тебе в кіно!

— Та це я його запросила. Набралася хоробрості, подзвонила і сказала: «Любий Гаррі, ви забагато працюєте! Ходімо краще ввечері у кіно».

— І він погодився…

— Відразу, не вагаючись ані миті.

— Ось бачиш, наче він сам це придумав.

— Мені завжди так незручно його турбувати… Бо він пише про мене. Знаю, я бачила шматочок. Він там каже, що ходить у «Кларкс», тільки щоб бачити мене.

— Ох, люба! Це так бентежить.

Тамара взяла пуделечко з рум’янами і підмалювала дочці обличчя, поринувши в мрії. Він пише книжку про неї: отже, незабаром у Нью-Йорку всі дізнаються про «Кларкс» і про Дженні. Мабуть, і фільм буде. Прекрасна перспектива! Цього Квеберта сам Господь послав: вони були добрі християни, то й заслужили. Вона хутко зметикувала: найближчої неділі треба неодмінно влаштувати обід просто неба, щоб усе стало офіційно. Часу обмаль, та нічого не вдієш, бо за тиждень, у суботу, буде літній бал, усе приголомшене місто заздрісно дивитиметься на Дженні, яка ходитиме під руку з великим письменником.