Читати книгу - "Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний, Рогожа Віталій"

Коли загін повністю зупинився, до мурзи під'їхали сотники, вони провели коротку нараду і знову повернулися до своїх підрозділів. Річка на місці броду звужувалася, тому відстань між татарами і козацьким табором була не досить велика. Козаки добре бачили, що татари не мають рушниць і озброєні луками, списами і шаблями.

Чекати атаки довелося не довго, пролунав наступний наказ, і татари знявши луки почали методично пускати стріли в козаків, які були до цього готові. Вони схоронили коней за возами і самі захистилися від стріл, уважно спостерігаючи за діями татар. Однак як не намагалися козаки старанно захиститися, хмара стріл, що безупинно летіла в козацький табір, знаходила ціль. З'явилися поодинокі поранені, проте козаки вогонь у відповідь не відкривали.

Підбадьорені цим, а також послідуючим наказом, татари разом сховали луки, вихопили шаблі і з криком а-л-л-а, кинулися на козацький табір. Берег річки був кам'янистим і не надто замуленим, і вони швидко влетіли в воду, але глибина ріки ближче до козацького берега сягала до метра і це сповільнило рух вершників. Саме в цей момент Лобода віддав наказ відкрити вогонь. Козаки всі мали на озброєнні по дві рушниці і стояли під прикриттям возів, а під возами конюхи заряджали рушниці. Тому вогонь з рушниць як і з татарських луків був безперервним. Козаки, як і татари били майже не цілячись, різниця була в тому що відстань між противниками і скупчена маса татарських вояків та їх коней, якім ніде було схоронитись, дала вражаючий результат. За лічені хвилини майже половина татар, що залетіли в воду, була вбита. Попливли по річці і забиті коні. Річка стала червоною від крові людей і коней. Ще деяку мить татарські вершники по інерції рухались в бік козацького табору, але потім дружно без всякого наказу почали розвертати коней і втікати до свого берега. Козаки продовжували стріляти і зупинилися лише тоді, коли останній татарський вершник вискочив з річки на свій берег.

За перебігом бою пильно стежили з одного берега Максим, а з іншого Василь. Домовленість між ними була така, тільки у випадку значної переваги татар над козацьким табором, козаки, що схоронилися в печері, повинні були вдарити татарам в спину. Але татари понесли такі втрати, що необхідності в розкритті схованого резерву не було. Тому Василь пропустив татар, що швидко втікали до своїх, не вступаючи в бій. Під час бою Максим вивчав татар, які деякий час ще прибували. Примітивши що більше вершників не прибуває, він прорахував, що проти них діє загін до трьох тисяч татарів. По озброєнню та одягу було добре помітно, що в загоні лише татари.

То була значна перевага. "Майже один до десяти!", але козаки досить часто воювали в такій меншості, і перемагали. "Сьогодні те відношення різко зміниться і не на нашу користь". Механічно подумав Максим. Але й завдання сьогодні інше. Важко сказати наскільки складне, треба було не перемогти, а стримати ворога дві доби, щоб встигли пройти основні сили козаків до Польського табору. Пороху і набоїв було досить, "гуляючи" по Молдавії запаслися вдосталь. Тим часом татари основного загону, зустрівши учасників бою не обертаючись до річки, переповненої загиблими товаришами, зникли за скелями повороту дороги, якою підійшли до річки.

Козаки розуміли, що вони дуже швидко повернуться. А якщо й не швидко, міняти місце свого розташування вони не могли, та й не було в цьому поки що необхідності. Доки татарів не було, вони перев'язували поранених, заряджали рушниці, кормили коней, їли самі. Невідомо було коли повернуться татари, і як довго буде продовжуватись наступний бій.

Татари не забарилися зробити другу подібну до першої спробу знищити козаків, які перекрили їм рух. Але тепер висипавши із-за скель, вони розбились на три загоні, один більший лишився на місці і почав засипати козацький табір хмарою стріл. Два менших знову рушили до переправи. На березі вони розійшлися в різні боки, тримаючись в зоні недосяжності від козацьких куль і почали переправлятися на конях вплав через річку. Маневр був оправданий і розумний, вони вирішили оточити козаків. Маючи десятикратну перевагу знищити табір козаків була лише справа часу.

Проте і річка Прут була не на боці татарів. Пробурюючи собі шлях в камінних скелях, вона тут звузилась і як наслідок мала досить швидку течію. Коли коні мчали по мілководдю броду, те було майже не помітно. А коли татарські загони почали переправу вище і нижче броду, коней, які втратили дно під собою, просто понесла течія. Виконуючи наказ, третій загін зробивши обстріл козацького табору стрілами, кинувся долати брід. В цей час по задумці перші два загони повинні були зайти зліва і справа, розпочавши оточення козацького табору.

І сталося те чого не передбачили татари. Загін що переправлявся нижче по течії річки, знесло і він долав болотистий берег метрів за двісті від броду в густих очеретах, а другий знесло на брід, і в той час як їх коні почали відчувати тверде дно броду рушив в атаку третій загін. Вершники третього загону роблячи обстріл табору не зразу зауважили те що сталося з першими загонами. А пустивши коней галопом, щоб швидше проскочити річку вже не могли їх зупинити і почали врізатися в своїх товаришів, яких знесло на брід. На переправі створилося таке скупчення з людей і коней, що марні були намагання їх розвести. Напевно сам Сагайдак не зумів би задумати пастку, яку створили собі татари.

Деякий час козаки здивовано дивились на маневри татарів і не могли зрозуміти, що то, наслідки непродуманих дій і незнання місцевості татарами, чи якась мудра стратегічна задумка. Першим прийшов до тями, як то і належіться командиру, Максим Лобода. Він віддав наказ до бою і татарські вершники повторили долю товаришів, які лише годину тому знайшли смерть в водах ріки Прут.

Рушниці козаків знову били без зупину, а татарам ще складніше було вибратися на берег. Зрозуміло, про атаку ніхто з них не думав. Але в цей час вибралися з очеретів татарські вершники першого загону і чимдуж помчали на козацький табір. Якби це сталося на десять-п'ятнадцять хвилин раніше, вони б ще мали можливість виправити стан справ. У татарів було достатньо сил, щоб до темна знищити козацький табір. Але залишки інших двох загонів вже вибиралися на свій берег, і козаки перенісши вогонь із рушниць на перший загін, почали методично його знищувати. Тому третьому загону татарських вояків нічого не лишилося як приєднатися до своїх товаришів і втікати на свій берег. Таким чином друга атака татарів закінчилася ще більш трагічно ніж перша. І головне, татари не могли зрозуміти як таке могло трапитися. Лише якась невідома сила могла допомагати козакам, іншого пояснення вони не мали. Тому повести татарів у третю атаку не зміг би жоден самий ліпший воєначальник.

Другий відпочинок козаків був значно довший. Максим з товаришами не міг знати, що не тільки прості татарські вершники були налякані таким незрозумілим невезінням. Татарський хан, який очолював загін, був наляканий так, що навіть не наважилися готувати третю атаку. Він послав за допомогою до султана Османа ІІ.

Підійшовши до переправи турецькі воєначальники оцінили поле бою і прийняли рішення підтягнути гармати. З вищого берега ріки було зручно розстріляти козацький табір. Гармати встановлювали в якихось тридцяти, сорока кроках від входу до печери, де схоронився Василь Хлистов разом з козаками. Спостерігаючи за перебігом другої атаки, Василь також не визнав необхідним напасти на татар. Бо навіть якщо б козаки знищили весь татарський загін, все одно не змогли б піти від цієї переправи. Треба було вистояти ще й наступний день, лише в цьому випадку вони убезпечують з'єднання козацького війська з Польським в Хотині.

І от тепер прийшов час Василька і його загону. Турки підтягнули вісім гармат і ядра до них, та розпочали їх встановлювати. Зрозуміло, про те, що зовсім поруч знаходяться козаки обслуга не відала, тому не мала додаткової охорони і достатнього озброєння. Турецькі і татарські підрозділи були взагалі за скелями де було досить місця щоб розмістити велику кількість війська. Тут формувалися загони, які після гарматного обстрілу повинні були добити залишки козаків. Ближче до гармат були турецькі офіцери, вони з допомогою татар вивчали підступи до броду та складали плани бою і подальшого руху війська.

За наказом Василя Хлистова частина козаків вискочила з печери і побігла до турецьких гармат. Гармаші готуючи гармати до бою спочатку навіть не зауважили, що до них рухаються козаки, а коли звернули увагу на тупіт козацьких чобіт, та побачили поряд козаків заклякли від жаху і одночасно прийняли смерть. Знищивши обслугу гармат, козаки, які мали справу з гарматами, розвернули їх в бік турецького табору і запалили гноти. Стріляли не маючи цілей, але декілька ядер розірвалися серед турецьких вояків.

Аж тепер козаків побачили і турецькі офіцери, які готували план бою, а на постріли гармат по турецькому табору із-за скель вибіг підрозділ турків, щоб розібратись звідки ведеться обстріл. Тим часом за наказом Василя козаки вхопили гармати і потягли їх до печери. Василь був далекий від думки, що у турок немає більше гармат, але щоб їх доставити і підготувати до бою потрібен час. З іншого боку розкривши себе козаки його загону взяли вогонь на себе. Тепер турки повинні спочатку знищити їх, а потім козацький табір на другому березі річки Прут.

Так і сталося. Коли турки розібралися в чому справа і доповіли Осману ІІ, який зі свитою вже теж підійшов до переправи, про ще один загін козаків, той зайшовся від люті, і пообіцяв своїм воякам винагороду за кожну козацьку голову. Але вибити козаків з печери було практично не можливо. Бій біля печери, тривав декілька годин, аж комусь із турецьких старших прийшла до голови думка розпалити вогнище і викурити звідти козаків. І коли печера набралася диму, Василь зрозумів, чому Максим заперечував його план схоронитися в печері що не має другого виходу. Проте, вірогідність того що татари з турками взагалі дадуть їм можливість піти живими була лише маною. Коли вже зовсім стало неможливо дихати, Василь зібрав козаків і повів їх на прорив. Бій був коротким і жорстоким.