Читати книгу - "Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний, Рогожа Віталій"

Вони спустошили міста Кутнар і Сичаву, а потім направилися до місця з'єднання з основними силами самотужки і на власний розсуд. Як, до речі й інші загони. І все це відбувалося тоді, коли з дня на день в Молдавію повинні були підійти Турецьке і Татарське військо. Їм не потрібно було великого зусилля, щоб знищити поодинці розпорошені козацькі загони. До речі, декотрі козацькі чата були таким чином і знищені. А загону Максима Лободи дісталася особлива героїчно-трагічна доля.

Яків Бородавка не спішив виконувати отриманий наказ головнокомандувача об'єднаними Польсько-козацькими військами гетьмана Яна Ходкевича про слідування в табір Польських військ під Хотином. Він чекав повідомлення послів Козацької Ради про аудієнцію у короля Польщі. Цілком логічно він, як і вся козацька старшина, вважав, що поляки можуть видати козаків Туркам, як головних винуватців і призвідників війни. Тому Бородавка не реагував на те, що Ходкевич посилав гінців до козаків, стоячи під Хотином, і не виходив з Могилева. В той час коли козаки захопили сторожу Молдавського господаря і той з переляку втік назустріч Турецькому війську, воно вже переправилось через Дунай і рухалось до Хотина. Отримавши повідомлення від розвідників, що Бородавка збирає козаків в Могилеві, а багато козацьких загонів ще розпорошені по Молдавії, султан прийняв рішення прискореним маршем пройти через Сучаву і Ботошани до Дністра, де відрізати козацьке військо від польського, знищивши їх по одинці.

В цьому ж напрямі рухаючись до Могилева, загін Максима Лободи, зупинився на відпочинок на березі річки Прут. Скелясті береги Прута чимось нагадували місця на Дніпрі біля порогів. Однак довго милуватися краєвидами річки Прут йому не дали посланці від розвідки, яка йшла в ар'єргарді. Зморені швидкою їздою, розвідники доповіли Максиму, що в годині їзди за ними рухається велике татарське військо. Максим знав, що Турецьке військо вже перейшло Дунай, а чи об'єдналися вони з Татарами то йому не було відомо. Однак часу було обмаль, треба було приймати рішення на подальші дії. Максим віддав наказ припинити підготовку до відпочинку і зібрав раду. Крім Василя Хлистова і Збігнева Гури були ще три сотники. Коли всі зібрались він коротко передав повідомлення розвідників.

– Наші розвідники продовжують стежити за пересуванням татарських військ, і коли зрозуміють, рухається за нами розвідувальний загін, чи все татарське військо, повідомлять нас про це. Але, як би то не було, ми повинні прийняти рішення чи нам тепер продовжити без відпочинку рухатись до Могилева на з'єднання з основним військом, чи терміново встановити табір і вступити в бій з татарами. Які будуть пропозиції панове?

Підсвідомо наслідуючи Сагайдачного, запитав Максим. Сказати що звістка була несподіваною для старшини загону було б не зовсім вірно. Кожний знав, що з дня на день ворожі армії будуть під Хотином. Єдине чого не чекали, що це буде так швидко. Від того місця де вони тепер знаходилися до Хотина як і до Могилева була однакова відстань, понад тридцять верст. За наказом гетьмана Бородавки всі загони, що нищили молдавські міста, повинні бути в Могилеві не пізніше двадцять сьомого серпня. А це означало, що військо козаків ще знаходиться в Могилеві, а Польське в Хотині, і якщо за декілька верст від них знаходиться об'єднане татарсько-турецьке військо, то йому потрібна доба часу щоб стати між польським і козацьким військом. А це катастрофа. Всі подумали про це але говорити почав Збігнев.

– Панове! Маю надію, що це лише татарська розвідка, що за звичкою на відстані дводенного переходу рухається перед основними силами. Тому пропоную стати тимчасовим табором, дати відпочинок коням і гідно зустріти татар, які, впевнений, будуть змучені. Змусивши татар втікати будемо мати час доскочити до Могилева.

– Збишко, то було б дуже добре, якби ми знали, то татарська розвідка чи основні сили. Якщо то основні сили то вийти звідси нам не дозволять.

– Максим, думаю, у нас нет выбора. Надо принимать бой. Если это татарская разведка, поступим, как сказал Збигнев, если основные силы, ми должны здесь их задержать. В противном случае они за сутки будут на Днестре где-то в районе Козлова и войска Бородавки до Хотина не дойдут.

– Васильку, я жену від себе ці думки, але правди ніде діти, згоден з тобою. А це означає, що нам треба міцно вритися в землю і чекати ворога. Маємо двісті шістдесят шабель, списів і рушниць, а вісті доходять що Турок зо двісті тисяч. Та якби й п'ятдесят тисяч, вони можуть нас скинути в ріку і не помітити.

– А ми повинні дати ся чути. Та так щоб збити Турецький гонор! А то вони після Цецори нас взагалі за військо не вважають!

– Мають підставу, Збишку. То був дійсно сором і трагедія Речі Посполитої. Але коли нам не сила відомстити за полеглих під Цецорою, то бій дати ми в силі! Панове, маємо десять хвилин на оглядини місцевості і збираємося тут з пропозиціями.

Зібралися навіть трохи скоріше. Горів нетерпінням озвучити пропозицію Василь Хлистов.

– Максим, давай я первым расскажу, у меня информация очень обнадеживающая!

– Васильку, хіба то має значення, починай ти.

– Я обследовал тот скалистый участок берега речки Прут и у меня сложился план боя с татарами. Дело в том, что ложбина между двумя возвышенностями, имеет много следов, копыт коней и колес возов. Скорее всего, здесь переправа. Во всяком случае, в этом районе здесь наиболее удобный спуск к реке. Но это только вступление. В десяти метрах от воды, в скалах, есть вход в пещеру, а от нее прекрасный сектор обстрела подхода к реке. Небольшой отряд может в этом месте сдержать большие силы противника. А если еще один отряд расположить километром выше по дороге к берегу, то небольшой отряд противника будет в капкане. В том случае, если это основные силы, их здесь можно задержать пока пройдет войско запорожцев к Хотину.

– Чудове повідомлення. Васильку, а ти подивився, чи має печера другий вхід?

– Максим, я приказал подготовить факела для осмотра пещеры и проверить глубину реки, чтобы удостовериться есть брод или нет.

– А я послав розвідників в верх і вниз по течії, через хвилин десять вони будуть, тоді ми будемо знати чи є поблизу ще підходи до ріки. – повідомив Збігнев.

Дальша розвідка місця зупинки показала що то був дійсно брід через річку, а на відстані кілометра вверх і вниз по річці кращого підходу до річки Прут немає. Тим часом з'явилися розвідники, що спостерігали за противником, сумніви відпали, йшло все військо, попереду загони татар, а за ними добірні турецькі сили. Сотники ще раз зійшлися на коротку нараду. Вирішувати треба було питання власного життя або смерті.

– Дорогі мої побратими, важко приймати рішення коли поряд немає батька Сагайдачного. Тому пропоную визначитись. Маємо лише два можливих рішення. Перше, не відпочиваючи йти на Хотин. В цьому випадку ми відірвемося від переслідування і уникнемо бою, бо Турки з Татарами підуть на Могильов. Вважаю ніхто не звинуватить нас в боягузтві. Кількість ворога така, що лишивши проти нас полк в тисячу вояків, Турки не ослаблять свої сили, бо фактична їх кількість по тим даним що вони самі озвучують, втричі перевищує об'єднані польські і козацькі сили, які до речі ще й не об'єдналися.

І друге рішення – прийняти бій. Це рішення має сенс лише в тому випадку, якщо вверх і вниз по річці Прут немає близько броду. Пошуки його, як і будівництво тимчасового моста, займе у Турків досить часу, тому вони змушені будуть знести нас зі своєї дороги, а ми повинні протриматися стільки, щоб козаки пройшли до Хотина. Сьогодні маємо двадцять шосте серпня, завтра козацьке військо вирушає до Хотина на з'єднання з Польським військом. То є дводенний перехід. В підсумку маємо протриматись два дні. Чи можливо це зробити, вже не питання, якщо ми пристаємо до другого рішення. Що скажете побратими?

– Максиме, нам з тобою нічого обирати коли мова йде про Отчизну. Кожний камінчик в її оборону то загальна стіна проти смертельного ворога. Султан турецький Осман ІІ не криючись означив кордони своєї майбутньої імперії, і Речі Посполитої, навіть васально залежної, йому не потрібно. Маю одне застереження, наш побратим Василько не повинен приймати участь у цьому бою. По-перше він державний чоловік Московського царства і не має права легковажити своїм життям, а по-друге…

– И, во-первых, и во-вторых, Збигнев, ты не прав. Я, действительно, человек государственный, но кто сказал, что государственные люди бессмертные? Моя жизнь не принадлежит мне только во время выполнения государственного дела. А я сейчас гость моих побратимов. Им угрожает враг, и я просто обязан прийти им на помощь! И, вообще, Збигнев, сколько раз мы рисковали жизнью за последние годы, и ты никогда не вспоминал, о том, что я государственный человек. Давайте и сегодня не будем об этом вспоминать.

– Збишку, я згоден з Васильком. То ж браття-товариші, готуємося до бою. Було б дуже добре використати печеру, але треба обов'язково перевірити чи є у неї другий вихід. Якщо ні, то це не прекрасна позиція а пастка. Затримати ворога криючись там можливо, але вийти звідти живими, ні.

– Максим, я совсем не имел ввиду, чтобы всему отряду хоронится в пещере, тем более что это и невозможно. Там разместится меньше сотни воинов. Остальные должны избрать другую позицию.

– Добре кажеш, Васильку. Тут напрошується єдино правильне місце для бою другого підрозділу, це рухомий табір на другому березі Прута напроти переправи. А перша частина загону, як і пропонує Василько, схорониться в печері.

Прийнявши рішення і визначивши диспозицію на наступний бій, командири підрозділів відправились до своїх сотень, і козаки швидко зайняли визначені позиції. Василь Хлистов з неповною сотнею в сімдесят козаків зайняв печеру, а Максим Лобода та Збігнев Гура з рештою загону переправились на другий берег Прута, і стали рухомим табором, не розпрягаючи коней з возів, напроти переправи.

Татари не забарилися. Спочатку на в'їзді в звуження долини між скель до переправи з'явилася перша сотня татарських вершників. Побачивши козацький табір, татарський мурза, що був на чолі загону віддав наказ зупинитись, але татарський загін, ще деякий час рухався до переправи під тиском прибуваючих вершників.