Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Таємниче полум'я цариці Лоани 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємниче полум'я цариці Лоани" автора Умберто Еко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 125
Перейти на сторінку:
отруйного плюща, я захищатись мушу.

Квіточко, квітусю, коли поруч є ти, як чарівно любити мені.

І сам не знаю чому, та через тебе я тремчу і мрію натхненно.

Маленька маргариточко, ми проживаємо даремно життя,

Коли у ньому кохання нема, від якого мліють наші серця.

Вербени цвіт, якщо любов приносить нам страждання,

Вчиняй, як вітер, що миттєво все забуває і відлітає без вагання.

Але як ти зі мною, то я щасливий поряд з тобою.

Квіточко, квітусю, коли поруч є ти, як чарівно любити мені...

То невже Піппо й справді невтямки? Скільки ж личин було у нашої влади? Був розпал битви при Ель-Аламейні, а з наших приймачів чулося: «Як жадаю я життя під ясним безхмарним небом і піснею в серцях». Ми вступали у війну з США, і наші газети смакували японську прочуханку у Перл-Харборі. А на хвилях приймачів: «Під Гаваїв синє небо, як захочеш, завертай і потрапиш просто в рай» (але чи знав народ, що Перл-Харбор розташований саме на Гаваях і що це американські острови?) Під Сталінградом Паулюс, потопаючи у морі трупів з обох сторін, складав зброю, а ми слухали: «В черевичку бачу соломинку, ой, як колеться, спинися ж на хвилинку».

У час, коли на Сицилії висаджувалися союзники, з радіо лунав голос Аліди Валлі[165], що переконливо доводив: «Ні-ні, кохання не розгониш золотом волосся». Над Римом тривав перший повітряний рейд, а Джон Качальї щебетав: «З ранку до ночі твоя рука в моїй руці аж на два світанки, мовчи, мовчи».

Союзники висаджувалися в Анціо[166], а по радіо передавали суперхіт «Bésame, bésame mocho». У Ардеатинському яру[167] — масові розстріли, а нас підбадьорюють «Писань» і «Де поділася Заза». Мілан рівняють із землею, а в міланських домівках горлає: «Що за франт у шинку Біффі Скала?».

А як же я жив посеред усієї цієї італійської шизофренії? Теж вірив у перемогу, обожнював дуче і ладен був віддати за нього життя? Вірив у історичні промови Верховного, що надиктовував нам учитель: «Плуг борознить землю, але меч стереже його. Ми не відступимось, коли я наступаю, йдіть за мною, а як я відступаю — вбийте мене».

Мені до рук потрапив зошит з п’ятого класу за 1942 рік, XX рік Фашистської ери:

Тема: О, Юнь, покладіть життя на захист нового героїчного суспільства, що будує Італія. (Муссоліні)

Моє розкриття: Дорогою, вкритою пилом, йде колона дітей.

Це крокують вулицею юні «балілли», горді і сміливі, вони у теплих променях ранньої весни йдуть, вірні дисципліні і готові коритися наказам своїх командирів. Відклавши ручки вбік, саме ці двадцятирічні хлопці візьмуть до рук гвинтівки і підуть захищати свою Італію від облудних ворогів. Вони п’ять днів на тиждень сидять за шкільними партами, схилившись над підручниками, але щосуботи юні «балілли» виходять на вулиці і марширують. Прийде година, і вони стануть вірними і непохитними поборниками Італії та її культури.

І хто б сказав, дивлячись на те, як крокують у «Марші молоді» ці хлопчаки, чиїх щік ще не торкнувся юнацький пух, що багато хто з них, незважаючи на те, що вони ще «авангардисти», вже скропили своєю кров’ю полум’яний пісок Мармаріки? Хто скаже зараз, дивлячись на цих усміхнених, жартівливих юнаків, що мине зовсім мало часу, і вони помиратимуть на полі бою з ім’ям Італії на вустах?

Я завжди жагуче бажав стати солдатом. Коли я виросту, обов’язково піду до війська. А наразі, слухаючи по радіо про численні хоробрі, геройські вчинки наших солдат, їхню самопожертву, моє серце переповнюється цим бажанням, і ніщо в світі не зможе його звідти вирвати.

Так! Я буду солдатом. Я буду битись за свою країну, і якщо на те буде її воля — покладу за неї життя. Я помру за нове, героїчне і благословенне суспільство, яке за Господньою волею збудує світ новий та принесе йому достаток і процвітання.

Так! Життєрадісні й веселі «баліллійці» левами накинуться на ворогів, якщо ті наважаться сплюндрувати наше священне суспільство. Ми битимемось несамовито, немов звірі, упавши, знову піднімемось і знову кинемося у бій. Ми знову прославимо Італію на віки, невмирущу Італію.

З нетлінною пам’яттю про звитяги минувшини, про перемоги теперішні і прийдешні сьогоднішні хлопчики — майбутні солдати — разом з рідною Італією вийдуть на шлях слави й окрилених звитяг!

Я справді щиро вірив у те, що писав, чи лише переписував готові фрази? Що говорили мої батьки, коли, повернувшись додому із школи, я приносив найвищий бал за ось такі тексти? Можливо, вони самі в це вірили ще до того, як настала пора фашизму, бо ж хіба вони не росли і не виховувалися у любові до батьківщини, вступаючи у Першу світову, як в очисну купіль, і хіба не казали футуристи, що війна — це єдина «гігієна людства»? Під час посиденьок на горищі мені до рук потрапила стара книжечка Де Амічіса[168], в якій була історія про маленького хлопчика-патріота з Падуї і хоробрі вчинки Ґарроне. Я знайшов сторінку, на якій батько писав синові листа, нахвалюючи Королівську армію:

«Усіх цих молодиків, сповнених надій і мужності, з дня на день можуть покликати до лав Королівської армії, на захист нашої Вітчизни. І за кілька годин їх може розірвати на шмаття ядрами і зрешетити ворожими кулеметними чергами. Тому щоразу, як ти чуєш радісні вигуки «Слався, Арміє, Слався, Італіє», я хочу, аби ти бачив перед собою полки, що проходячи лишають по собі поле, вкрите трупами і скроплене кров’ю. І тоді слова «Слався, Арміє!» стануть для тебе не просто вигуком, а полинуть із глибини твого серця, і Італія постане у твоїх очах ще могутнішою і суворішою».

Отже, не лише мені, а й моїм старим прививали думку про те, що любов до батьківщини — це кривава данина, тож поля, скроплені кров’ю і вкриті тілами, повинні були викликати не жах, а навпаки — захоплення і жагу йти вперед. Однак чи не Великий Поет Леопарді писав ще сотню років тому: «Звитяжна сива давнина, заповітна і свята, коли на смерть за рідний край ішли гуртом, життя не шкодувавши»[169].

Тож сцени кривавих жахіть з «Ілюстрованого журналу подорожей і пригод» жодним чином не повинні мене лякати, адже ми росли на

1 ... 55 56 57 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниче полум'я цариці Лоани», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниче полум'я цариці Лоани"