Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

Вони вийшли в сусідню кімнату.

— Грамер! — загрозливо крикнув суддя.

— Ваша честь ! — озвався той з усмішкою улюбленця.

— Ідіть сюди, сер, — поважно промовив суддя, — і щоб я не бачив більше отих легковажних усмішок.

Вони — просто непристойні, та, запевняю вас, вам і сміятись нема чого. Що, ваші свідчення були правдиві? Будьте тільки обережні, попереджаю, сер.

— Ваша честь, — пробелькотів Грамер, — я…

— А, ви вже замішалися !— перебив його суддя. — Ви бачили, як він замішався, містер Джінкс?

— Звичайно, сер, — відповів Джінкс.

— Тепер повторіть ваші свідчення і, знову кажу, будьте обережні. Запишіть ще раз його свідчення, містер Джінкс.

Безталанний Грамер став повторювати судді свої свідчення. Але між тим, що записував містер Джінкс, і тим, як сприймав його слова суддя, була величезна різниця. Грамер завжди заікався, а тепер, хвилюючись, став заікатись ще дужче; він почав плутатися і зайшов у таку безвихідь і в такі суперечності, що містер Напкінс заявив: він не вірить йому. Вирок було скасовано, і містер Джінкс вмить знайшов двох поручителів. По закінченні всіх формальностей містера Грамера ганебно вислали з кімнати — яскравий зразок непевності фортуни людської й несталості ласки великих людей.

Коли містер Напкінс розповів своїй дружині й доньці все, що чув від містера Піквіка, місис Напкінс зараз же пригадала, що вона завжди ждала чогось подібного; що попереджала про це чоловіка; що її порад ніколи не слухають; що вона не розуміє, за кого саме вважає її містер Напкінс і таке інше.

— І подумати тільки, як мене одурено! — бідкалась міс Напкінс, видавлюючи з кожного ока по сльозі невеликого розміру.

— Мусиш дякувати своєму татові, серденько, — сказала місис Напкінс. — Як просила я цю людину розвідатись про рідню капітана! Скільки разів благала вжити рішучих заходів! А тепер, я певна, нам ніхто не повірить; ніхто!

— Але, моя голубко… — почав був містер Напкінс.

— Не смійте звертатись до мене, ви, гидке створіння! — скрикнула леді. — Не смійте!

— Рибонько моя, — заспокоював її містер Напкінс, — адже ти сама з прихильністю ставилась до капітана Фіц-Маршала. Ти ж раз-у-раз запрошувала його до нас і не втрачала нагоди вводити його і в інші родини.

— Не казала я тобі, Генріето, — звернулась до дочки місис Напкінс, — не казала я, що він у всьому винуватитиме мене? Не казала? — і місис Напкінс зайшлась плачем.

— О, папа! — скрикнула докірливо міс Напкінс і собі заридала.

— Йому мало, що він зробив нас посміховищем усього міста. Він хоче ще всю вину скинути на мене, — обурювалась місис Напкінс.

— Як тепер з’явимось ми на люди? — сказала міс Напкінс.

— Як будемо дивитись на Поркенгемів? — ридала місис Напкінс.

— Або на Грігсів, — плакала міс Напкінс.

— Або на Сламітавкінсів, — вмивалася слізьми місис Напкінс. — Але хіба ж це обходить твого батька? Яке йому до того діло? — І на таку жахливу думку місис Напкінс заридала ще ревніше, а міс Напкінс вторувала їй.

Сльози з очей місис Напкінс виливалися рікою, доки вона встигла обміркувати трохи становище й вирішити, що найкраще було б запросити до них містера Піквіка з приятелями і дати їм змогу побачити капітана. Якби виявилось, що Піквік каже правду, капітана можна буде випроводити з дому без ніякого шуму, а Поркенгемам пояснити зникнення молодого чоловіка тим, що його викликано до королівського двору або призначено на генерал — губернатора в Сієра-Леоні чи на Бермудських островах, чи в одній із тих чарівних місцевостей, звідки європейці, приваблені цілющим підсонням, не хочуть повертатися.

Місис Напкінс витерла сльози, міс Напкінс витерла свої, а містер Напкінс був дуже задоволений, що все влаштувалося так, як хотіла місис Напкінс. Містера Піквіка з приятелями, після того, як вони знищили сліди недавніх сутичок, було запрошено до дам, а далі й на обід. Містера Веллера, в якому досвідчене око судді за півгодини викрило одного з найсимпатичніших хлопців у світі, віддали під спеціальний догляд містера Мазла, і той, виконуючи наказ місис Напкінс, повів Сема вниз на кухню.

— А багато у вас дам? — спитав Сем дорогою.

— На кухні тільки двоє,— відповів містер Мазл, — куховарка й покоївка. Є в нас ще хлопець для чорної роботи та дівчинка, але вони обідають у пральні.

— В пральні! Чому ж це так? — здивувався містер Веллер.

— Спершу, коли вони тільки прийшли, ми пробували садовити їх за наш стіл, а потім не витримали. У дівчини надзвичайно вульгарні манери, а хлопець так сопе, що їсти разом із ним просто неможливо.

— Ач, мале порося! — зауважив містер Веллер.

— О, прямо жах! Оце найгірше в службі на провінції. Молодь тут завжди дикуни якісь. Сюди прошу, містер Веллер, — містер Мазл дуже ввічливо ввів Сема в кухню.

— Мері, — сказав містер Мазл гарненькій покоївці,— це — містер Веллер. Пан просить прийняти його якнайкраще.

— І ваш пан — мастак у цій справі, як я бачу, — вклонився містер Веллер, кидаючи на Мері захоплений погляд, — знав куди мене послати.

— Ах, який ви, містер Веллер ! — зашарілась Мері.

— Ніколи такого ще не бачила! — скрикнула куховарка.

— Вибачте, куховарко, — сказав містер Мазл, — я вас і не помітив. Дозвольте відрекомендувати вас, містер Веллер.

Всі сіли до столу. Невимушені манери й розмовні таланти містера Веллера так зачарували його нових знайомих, що вже на половині обіду вони були сердечними приятелями і в усіх подробицях знали про злочинну поведінку Джоба Тротера.

Дружні розмови та веселощі були саме в розпалі, коли біля садової хвіртки задеренчав дзвоник, а незабаром двері на кухню відчинились, і в кімнату ступив не хто інший, як Джоб Тротер.

Ми сказали „ступив", але на цей раз ми висловились не зовсім точно. Двері відчинились, і на порозі з’явився містер Тротер. Він ступив би в кімнату, якби в око йому не впав містер Веллер. Тепер же він відступив на крок або на два назад і, закам'янівши, розгублено дивився перед собою.

— Ось і він! —скрикнув Сем, схоплюючись з місця. — А ми тільки но говорили про вас. Як вам ведеться? Заходьте ж.

І, поклавши руку на малиновий комір сторопілого Джоба, містер Веллер втяг його в кухню, зачинив на ключ двері й передав