Читати книгу - "Війна у натовпі"

Взагалі, в кризових районах повно стрьомних особистостей, що видають себе за представників другої найдавнішої професії. Відрізнити їх від справжніх не вимагає зусиль, тільки руки у властей до цього, звичайно ж, не доходять. Турецька поліція і війська блокують доступ у гірські райони. Національне і політичне розшарування в регіоні відбувається по горизонталі.

Самі курди, що проживають нижче в містечках з неминучою кінною статуєю Ататюрка на площі, спокусились принадами турецьких базарів, подібно до наших "човників", і розкладені процвітанням. У більшості це саме вони рвуться, в тому числі і через Україну, на Захід у пошуках політичного притулку. У гірських курдів Ці "біженці" вважаються за "опущених".

Курдське керівництво відправляє на навчання за кордон молодих людей у примусовому порядку. Тих, хто перебував у загонах з 16-17-річного віку і до двадцяти встигнув проявити себе як більш-менш розумна людина. Основна маса бойовиків середнього віку — років 20-30- ти. Більшість з них воює професійно, але пастухів, що прийшли в загони на кілька місяців, також достатньо. Контакти з долинами хоча і необхідні, але підтримуються бойовиками обережно, через посередників. Одні села підтримують курдів, інші відразу "стукають" турецьким властям. За боєприпасами спускаються в поселення, або довірені особи виносять їх на місце перевантаження. На свої бази "лівих", у тому числі й нас, курди не пускають.

Ми жили в селищі, куди прибули і наші бойовики, аби перед зворотною дорогою пожити тут з місяць, від'їстися, поки не зійдуть сліди кочового життя і, головне, — рубці від спорядження. З їхніх слів, у той період у загонах було 13 чоловік з СНД. Троє українців складали найчисельнішу національну групу, були ще вірменин Алік і грузин Мамук. Кацапів — жодного. Новачки, які приходять у гори, приблизно водночас, турами проходять тримісячну обкатку. Курди вважають, що, незалежно від колишнього воєнного досвіду, своя підготовка необхідна. В основі навчання — техніка гірських переходів. Найвища точка в провінції сягає 4168 м. Вдень ганяють по каменях як мінімум кілометрів п'ятнадцять, що дуже багато, доки в це не втягнутися. Харч бідний: боби з пшоном, скорше смажені, аніж варені, й лаваш. Коли їжі не вистачало, пекли м'ясисті листя якоїсь рослини. Інше — як в "Останньому подвигу Камо".

— Вчення часто проводите? Штабні ігри?

— Слухай, які ігри, дорогий? Стріляти, слава Богу, не розучилися, верхи їздити теж.

Оскільки українці мали досвід бойових дій у горах — воювали в Афганістані, — "учебки" вони уникнули. Але товаришів розвели по окремих групах. У курдів це взагалі практикується, аби уникнути "групівщини". На думку їхнього командування, бойовики, якщо не мають "неформальних" зв'язків, краще виконують накази. "Наші" в загоні виділялися зовні тим, що носили автомати на грудях — "по-афганськи", курди носять на плечі, дулом вниз. Бойові дії складалися з переходів в Ірак і захисних боїв з турками. Відбивалися від армії та поліції. Турки — вони хоч і "турки", але малими силами в гори не потикались.

Дмитро Корчинський

Тим часом у Чечні стало цікаво, і нам закортіло відвідати Грозний. Погано уявляючи ситуацію на російських постах і в Осетії, ми вирішили дістатися в Чечню з Кахетії, через перевали. Крім того, ми хотіли випробувати шлях через грузино-чеченський кордон на випадок війни. Кахетія запаморочливо красива. Піднімаючись дедалі вище в гори, де вже була осінь, яка створювала неймовірні переливи гарячих кольорів на схилах, я зрозумів, чому росіяни весь час прагнули завоювати Кавказ. Я теж хотів би його завоювати. Їхали "рафіком". З нами був місцевий ватажок "Мхедріоні", який прихопив із собою РПК, і молодий хлопець кістинець. Кістинцями називають чеченців, які мешкають в Кахетії. Їх кілька тисяч, тож це приблизно два села.

Високо в горах старі села й будинки складено, як фортеці, з плаского каміння. Грузини взагалі мають хист До вписування архітектури в ландшафт. Нам траплялися окремі чотирикутні вежі. Місцеві цвинтарі — це низенькі будиночки, заповнені кістками, які можна бачити крізь вікна-бійниці в стінах. Поховання раніше відбувалося так: людина, яка відчувала, що вмирає, піднімалася до такого будиночка, протискалася всередину, зсувала з невеличких нарок кістяк попередника, лягала на його місце і помирала. Я розпитував місцевих мешканців, проте мені так і не вдалося з'ясувати, з чим пов'язаний цей обряд. Можливо, це — наслідок епідемії.

Дорога закінчилася. Далі можна було їхати лише верхи. Перед нами була одинока сакля, що приліпилася до схилу гори. Хазяїн тримав багато овець та корів. Корови, мов коти, жваво лазили вертикальними схилами. Я не очікував від них таких здібностей.

Тим часом мхедріонівці за якісь копійки купили у хазяїна барана. За дві з половиною хвилини він перетворився на дбайливо порізані шматки м'яса. Я довше нарізаю одну цибулину.

Ми розпитували можливу дорогу через перевали, намагалися домовитися за коней і, врешті-решт, повернули назад. Ані тоді, ані в часи війни нам так жодного разу і не вдалося пройти через перевали. Чи може бути щось вульгарніше, аніж їздити на війну автобусом? Ми сіли в набитий кістинцями та їхнім мотлохом автобус і поїхали до Грозного. Ми сиділи ззаду, завалені речами. На кожному посту водій щось платив. За гроші ми проїхали без догляду і російську митницю, і прикордонників.

До Грозного ми прибули на другий день після першої спроби його взяття так званою опозицією. Біля Рескома (президентського палацу) вже кілька днів мітингувало кілька тисяч озброєного люду. Я розговорився з вартовим в передпокої Дудаєва. Він був втомлений і хотів спати, але його не було ким замінити. Видно було, що кожен дістав з серванту свій найліпший кулемет і вийшов сюди, як на сцену. Кожен ніби дивився на себе збоку й страшенно пишався собою. Вигляд, постава для них багато важили. Заради красивого жесту можна було і вмерти.

Чеченці сильно відрізняються від інших кавказців. Вони здебільшого флегматики, небагатослівні. Багато некавказької зовнішності, світловолосих. Видно, що тут чимало намішано. Чечня — це Швейцарія XIV століття. Та сама публіка. За п'ятсот років це буде фінансова столиця, якщо фінанси все ще будуть в моді. Тут, як і скрізь, на революції бажало погрітися багато тарганів. "Парламент — пятая нога в телеге чеченской революции", — сказав якось Джохар Дудаєв і розігнав його. Як з'ясувалося пізніше, це був раціональний крок. Коли почалася війна, всіх народолюбців та демократів мов вітром здуло. По закінченні вони об'явилися, щоб попроситися в уряд.

З 1991 року Чечня жила і воювала по Бакуніну. Там не існувало держави й дуже