Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він примітив за тином маленьку стежечку, зовсім зарослу буйним бур’яном. Він поставив машинально на неї ногу, думаючи спершу тільки прогулятися, а потім нишком, поміж хатами та й чкурнути в поле, коли раптом відчув на своєму плечі досить міцну руку. Позад нього стояв той самий старий козак, що вчора так гірко плакав за померлими батьком та матір’ю і скаржився на свою самотність.
— Даремно ти думаєш, пане філософе, дременути з хутора! — говорив він. —Тут не такий звичай, щоб можна було втекти. Та й дороги для пішого погані; а ходи краще до пана: він жде тебе давно в світлиці.
— Ходім! Що ж… Я з охотою, — сказав філософ, і рушив слідом за козаком.
Сотник, уже старий, з сивими вусами і з виразом похмурого суму, сидів перед столом у світлиці, підперши обома руками голову. Йому було років з п’ятдесят: але глибока туга на обличчі і якийсь блідо-анемічний колір показували, що душа його була убита й зруйнована враз за одну хвилину, і вся колишня веселість та бучне життя зникли навіки. Коли зайшов Хома разом зі старим козаком, він одвів одну руку і злегка кивнув головою на низький їх уклін.
Хома й козак шанобливо зупинилися біля дверей.
— Хто ти, і звідки, і якого звання, добрий чоловіче? — сказав сотник ні ласкаво, ні суворо.
— З бурсаків, філософ Хома Брут.
— А хто був твій батько?
— Не знаю, вельможний пане.
— А мати твоя?
— І матері не знаю. Як розміркувати гаразд, то була, звісно, мати; але хто вона й звідки і коли жила, — їй-богу, добродію, не знаю.
Сотник помовчав і, здавалося, хвилину роздумував.
— Як же ти познайомився з моєю дочкою?
— Не знайомився, вельможний пане, їй-богу, не знайомився! Ще ніякого діла з панночками не мав, скільки живу на світі. Цур їм, щоб не сказати непристойного.
— Чого ж вона не іншому кому, а тобі саме призначила читати?
Філософ знизав плечима.
— Бог його знає, що б це означало. Відома вже річ, що панам іноді захочеться такого, чого і найграмотніший чоловік не розбере; і приказка така є: «Скачи, враже, як пан каже!»
— А чи не брешеш ти, пане філософе?
— Та нехай мене на цьому самому місці грім поб’є, коли брешу.
— Коли б тільки хоч хвилиночку ще прожила ти, — сумно сказав сотник, — то, певно б, я дізнався про все. «Нікому не давай читати по мені, а пошли, тату, зараз же в київську семінарію і привези бурсака Хому Брута. Хай він три ночі молиться за грішну душу мою. Він знає…» А що таке знає, я вже й не почув. Вона, голубонька, тільки й могла сказати і померла. Ти, чоловіче добрий, певно, відомий святістю життя свого та богоугодними ділами, і вона, мабуть, начулася про тебе.
— Хто? я? — сказав бурсак, відступивши з превеликого дива, — я святим життям? — промовив він, глянувши прямо в очі сотникові. — Бог з вами, пане! Та що це ви кажете! та я, хоч воно й непристойно казати, ходив до булочниці проти самого Страсного четверга.
— Ну… певно, вже недаремно так призначено. Ти повинен з цього ж дня почати своє діло.
— Я б сказав на це вашій милості… Воно, звичайно, кожен чоловік, який знає Святе Письмо, може відповідно… тільки сюди пристойніше було б просити диякона або принаймні дяка. Вони народ тямущий і знають, як уже все це робиться; а я… Та в мене й голос не такий, і сам я — чорт знає що. Ніякого виду з мене немає.
— Та вже як ти собі хочеш, тільки я все, що заповідала мені моя голубка, виконаю, нічого не шкодуючи. І коли ти з цього дня три ночі читатимеш як слід над нею молитви, то я дам тобі нагороду; а ні — то й самому чортові не раджу розгнівити мене.
Останні слова вимовлені були сотником так твердо, що філософ цілком зрозумів їх значення.
— Іди за мною! — сказав він.
Вони вийшли в сіни. Сотник відчинив двері в другу світлицю, що була насупроти першої. Філософ спинився на хвилину в сінях висякатися і з якимсь підсвідомим страхом переступив поріг. Уся долівка заслана була червоною китайкою. В кутку, під образами, на високому столі лежало тіло померлої, на укривалі з синього бархату, прикрашеному золотими торочками та китицями. Високі воскові свічки, обвиті калиною[131], стояли в ногах і головах, випромінюючи своє мутне світло, що губилося серед денного сяйва. Обличчя померлої затулив від нього безутішний батько, що сидів перед нею спиною до дверей. Філософа вразили слова, які він почув:
— Я не за тим жалію, моя наймиліша мені дочко, що ти в розквіті літ своїх, не доживши покладеного віку, на сум і горе мені залишила землю. Я за тим жалію, моя голубонько, що не знаю того, хто був, лютий ворог мій, причиною твоєї смерті. І коли б я знав, хто міг подумати тільки скривдити тебе або хоч би сказав що-не-будь неприємне про тебе, то, клянусь Богом, не побачив би він більше своїх дітей, коли він такий самий старий, як і я; ні свого батька та матері, коли тільки він ще на порі літ, і тіло його кинуте було б на поживу птахам та звірам степовим. Та горе мені, моя польова нагідочко, моя перепеличко, моя ясочко, що проживу я останок віку свого без утіхи, втираючи полою дрібні сльози, що течуть із старих очей моїх, тоді як ворог мій буде тішитися і нишком посміюватися з немічного старого.
Він спинився, і причиною цього
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.