Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

Філософ був зворушений такою безутішною тугою. Він закашляв і глухо крякнув, бажаючи прочистити цим трохи свій голос.

Сотник обернувся і вказав йому місце в головах померлої, перед невеликим налоєм[132], на якому лежали книги.

«Три ночі як-небудь одроблю, — подумав філософ, — зате пан наб’є мені обидві кишені чистими червінцями». Він наблизився і, ще раз прокашлявшись, узявся читати, не звертаючи ні на що ніякої уваги і не наважуючись поглянути в обличчя померлої. Глибока тиша запала. Він помітив, що сотник вийшов. Помалу повернув він голову, щоб глянути на померлу, і…

Трепет пробіг по його жилах; перед ним лежала красуня, яка тільки коли-небудь бувала на землі. Здавалося, ніколи ще риси обличчя не були створені в такій гострій і разом гармонійній красі. Вона лежала, як жива. Чоло прекрасне, ніжне, як сніг, як срібло, здавалося, мислило; брови — ніч серед сонячного дня, тонкі, рівні, гордовито підвелися над заплющеними очима, а вії впали стрілами на щоки, що пашіли жаром таємних бажань; уста-рубіни, готові усміхнутися… Та в них, в тих самих рисах, він бачив щось моторошно-пронизливе. Він відчував, що душа його починала якось болісно щеміти, немов раптом серед виру веселощів і завихрілої юрби заспівав хто-небудь пісню про пригнічений народ. Рубіни уст її, здавалось, прикипали кров’ю до самого серця. Раптом щось страшно знайоме з’явилося в обличчі її.

— Відьма! — скрикнув він не своїм голосом, одвів очі вбік, зблід увесь і став читати свої молитви; це була та сама відьма, яку вбив він.

Коли сонце стало заходити, мертву понесли в церкву. Філософ одним плечем своїм підтримував чорну траурну домовину і відчував на плечі своєму щось холодне, як крига. Сотник сам ішов попереду, несучи рукою правий бік тісного дому померлої. Церква дерев’яна, почорніла, вкрита зеленим мохом, з трьома конусоподібними баштами, сумовито стояла майже край села. Помітно було, що в ній давно вже не правили ніякої служби. Свічки були запалені майже перед кожним образом. Домовину поставили посередині, проти самого олтаря. Старий сотник ще раз поцілував померлу, упав ниць і вийшов разом з носильниками геть, звелівши добре нагодувати філософа і після вечері провести його до церкви. Прийшовши в кухню, всі, хто ніс домовину, почали прикладати руки до печі, як звичайно роблять малоросіяни, побачивши мерця.

Голод, що його в цей час починав відчувати філософ, примусив його на кілька хвилин забути зовсім про померлу. Незабаром уся челядь потроху стала сходитися до кухні. Кухня в сотниковому домі була щось схоже на клуб, куди стікалося все, що тільки жило у дворі, в тому числі й собаки, які приходили, махаючи хвостами, до самих дверей по кістки й помиї. Куди б не був хто посланий і в якій би там не було потребі, він завжди спершу заходив на кухню, щоб відпочити хоч хвилину на лаві й викурити люльку. Всі нежонаті, що жили в домі й пишалися козацькими свитками, лежали тут мало не цілий день на лаві, під лавою, на печі, одно слово, де тільки можна було знайти вигідне місце для лежання. Притому всякий вічно забував у кухні або шапку, або батіг на чужих собак, або щось подібне. Але найчисленніше зборище бувало під час вечері, коли приходив і табунник, що встиг загнати своїх коней у загін, і чередник, що приводив корів для доїння, і всі ті, кого протягом дня не можна було побачити. За вечерею розбалакувалися і наймовчазніші. Тут звичайно говорилося про все: і про те, хто пошив собі нові шаровари, і що міститься всередині землі, і хто бачив вовка. Тут була сила дотепників, що їх серед малоросіян не бракує.

Філософ присів разом з іншими в широке коло на вільному повітрі перед порогом кухні. Баба в червоному очіпку не забарилася висунутися з дверей, держачи в обох руках гарячий горщик з галушками, і поставила його серед готових взятися до вечері. Кожен вийняв з кишені своєї дерев’яну ложку, інші, не маючи ложки, дерев’яну шпичку[133]. Як тільки уста стали рухатися трохи повільніше і вовчий голод всього цього зборища трохи вгамувався, багато хто почав гомоніти. Розмова, натурально, повинна була зайти про померлу.

— Чи правда, — сказав один молодий вівчар, який натикав на свій ремінний черезплічник для люльки стільки ґудзиків та мідних бляшок, що скидався на крамничку дрібної торговки, — чи правда, що панночка, не тим будь пом’янута, зналася з нечистим?

— Хто? панночка? — сказав Дорош, уже знайомий раніше нашому філософові. — Та вона була ціла відьма! Я заприсягнуся, що відьма!

— Годі, годі, Дороше! — сказав другий, що під час подорожі виявляв велику охоту розраджувати… — Це не наше діло; Бог з ним. Нема чого про це балакати.

Але Дорош зовсім не мав охоти мовчати. Він тільки що перед тим сходив до льоху разом з ключником у якійсь потрібній справі і, нахилившись разів зо два до двох чи трьох бочок, вийшов звідти надзвичайно веселий і говорив без угаву.

— Що ти хочеш? Щоб я мовчав? — сказав він. — Та вона на мені самому їздила. Їй-богу, їздила.

— А що, дядьку, — сказав молодий вівчар з ґудзиками, — чи можна впізнати за якими-небудь прикметами відьму?

— Не можна, — відповів Дорош. — Ніяк не впізнаєш; хоч усі псалтирі перечитай, то не взнаєш.

— Можна, можна, Дороше, не говори цього, — промовив колишній розрадник. — Вже Бог недаремно дав усякому осібний звичай. Люди, що знають науку, кажуть, що у відьми є маленький хвостик.

— Коли стара баба, то й відьма! — сказав байдуже сивий козак.

— О, і ви вже хороші! — підхопила баба, що підливала в цей час свіжих галушок у спорожнілий горщик, — справжні товсті кабанюги.

Старий козак, ім’я якого було Явтух, а прізвище Ковтун, виразив на губах своїх усмішку задоволення, помітивши, що слова його зачепили за живе