Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

стар шу сестру. Красуня — це про Джулі. Розумна — теж.

Переможниця регат. Джулі могла розвеселити батька. Джулі

ніколи не помилялася. Петір був молодшим від Кларісси

й завжди залишатиметься молодшеньким. Двійнята Майкл та

Антея існували в своєму окремому світі, де мали власні жарти,

ремарки, що їх ніхто, крім них, не розумів, і через це — більше

схожі на постійних гостей сім’ї, аніж її членів. Джулі була

найстаршою, і Кларісса хотіла бути саме нею. І тому змагалася

вона саме з Джулі. Не тільки Кларісса мала такі відчуття. Їхня

матір — також. Саме це їх зріднило.

А потім щось сталося. Джулі облишила спілкування з усіма

ними. Коротко постриглася, втекла зі школи, зникла у темряві.

Мельба пам’ятала, як за столом про цю новину дізнався батько.

Того вечора в них була неформальна вечеря в малій їдальні, вікна якої виходили в парк. Подавали карі каджу-мург. Вона

щойно вернулася із занять верховою їздою і все ще ледь-ледь

пахла конями. Петір наганяв на всіх нудьгу розповідями про свої

уроки математики, аж раптом мама з посмішкою відірвала

погляд від тарілки й заявила, що Джулі залишила листа, де

написала, мовляв, іде з родини. Кларісса тоді з подиву аж

роззявила рота. Це звучало однаково, що заявити, немовби

сонце вирішило піти в політику або відсьогодні чотири значить

вісім. Не так щоби геть незбагненний концепт, але на межі

здорового глузду.

Батько тоді розреготався. Сказав, мовляв, це такий у неї період.

Джулі вирішила пожити життям простолюду і годуватися із

землі. Щойно вона сповнить свої забаганки, одразу вернеться

додому. Але в його очах було видно, що сам він у це не вірить.

Зникла його ідеальна дівчинка. Відкинувши не тільки його

самого, а й усю родину. Їхнє прізвище. Відтоді кеш’ю з карі

завжди мали присмак перемоги.

Тому, коли все тут скінчиться, проєкт Мельба потрібно буде

згорнути. Скласти його в коробочку і закопати або спалити.

Кларіссі можна було піти жити з іншими братами-сестрами.

Петір тепер мав власний корабель. Вона могла би працювати на

ньому інженеркою з електрохімії, подумки всміхнулася Мельба.

Або в найгіршому випадку — жити з матір’ю. Якщо розкаже їм

про свій вчинок, про те, як порятувала їхнє ім’я, то зможе

розпочати відбудування компанії. Переробити всю цю імперію

під власне ім’я. Можливо, навіть витягнути батька з в’язниці та

повернути його з вигнання.

Думка здалася їй обнадійливою та втомливою.

До реальності її вернули гучне брязкання та вибух сміху

звіддаля. Вона перевірила ще раз десятиденний графік оглядів: перевірка електросистем на трьох малих військових кораблях та

фізичної пам’яті електрокарт — позначила час і закрила свій

термінал. У кают-компанії було напівпорожньо. Тут разом їли та

спілкувалися представники десятка різних бригад, тут вони

дивилися новини про Кільце, з яким і самі от-от мали

зустрітися. Соледад сиділа сама, не відриваючи погляду від

ручного термінала, водночас поглинаючи зелено-буру пасту, схожу за консистенцією на лайно, але із запахом

найвишуканішої в світі яловичини. Мельба уявила, що це в неї

такий паштет, і тоді він і справді став здаватися не таким уже

й бридким.

Вона взяла собі тарілку й колбу з лимонною водою й сіла

навпроти Соледад. В очах жінки блимнули іскорки ледь

помітної, але щирої усмішки.

— Хой, бос, — озвалася вона. — Шо там?

— Усе чікі-пікі, — посміхнулася їй у відповідь Мельба, яка

робила це значно частіше від Кларісси. Цікава думка. — Я щось

пропустила?

— Рапорти від марсіян. Корабель, який проскочив у Кільце. Він

не дрейфує.

— Невже? — здивувалася Мельба. Коли вперше вдалося

зловити сигнал від саморобного кораблика-тарадайки, який

і заварив усю цю кашу, найпоширенішою виявилася думка,