Читати книгу - "Хід королем"

— Вам і не доведеться. Ці фото щовечора будуть на перших шпальтах.

— Якби ж то кожна королівська справа мала таку рекламу,— королівський тон був майже вередливий.

— Хіба ви не розумієте, що дієте? Це ж проголошення громадянської війни. Уркгарт помститься...

Згадка прізвища прем'єр-міністра роздражнила короля. Він підкинув голову, очі розплющилися та яскраво запалахкотіли, щелепи стиснулися, ніби крізь тіло пройшов електричний струм. У грудях наче вогнем опекло.

— Ми помстимося перші! Уркгарт не зможе мене зупинити. Він може бути проти мого виступу, може залякувати мене і погрожувати, але це моє королівство, і я маю повне право їхати туди, куди мені в дідька заманеться!

— Коли ви збираєтеся розв'язати громадянську війну?

В короля на обличчі знову з'явився вираз похмурих веселощів.

— О, думаю... наступного тижня.

— Тепер я бачу, що ви кажете несерйозно. Потрібні місяці, щоб це влаштувати.

— Де хочу і коли хочу, Девіде. Не потрібно ніякої організації. Я не збираюся зустрічатися ні з ким окремо. Тож ніяких попередній повідомлень. У будь-якому разі, якщо я дам час усе підготувати, тоді я побачу якусь знеболену Велику Британію — країну під наркозом, пофарбовану і побілену спеціально для мого візиту. Ні, Девіде. Жодної підготовки, жодного попередження. Я знудився грати короля — прийшов час зіграти людину! Погляньмо, чи зможу я три дні витримати те, що інші терплять на своїй шкурі весь вік. Погляньмо, чи зможу я скинути свої шовкові пута і подивитися моїм підданим у вічі.

— Охорона! Як бути з охороною? — розпачливо викрикнув Майкрофт.

— Найкраща форма охорони — це сюрприз, коли на тебе ніхто не чекає. Якщо мені доведеться сісти в машину і самому її вести — далебі, я це зроблю.

— Ви маєте мислити абсолютно ясно. Таке турне — це війна: ви опинитеся перед камерами, і не буде ні укриття, ні дипломатичного компромісу, щоб потім усе залагодити. Це буде прямий виклик прем'єр-міністру.

— Ні, Девіде, я бачу це не так. Уркгарт — людина небезпечна, певна річ, але я розумію це глибше. Мені треба знайти себе, відповісти на ті питання, які я відчуваю глибоко в душі, і свій обов'язок я бачу так: не лише бути королем, але й бути людиною. Девіде, я не можу втекти від самого себе, від того, у що я вірю. Це не просто виклик Уркгарту. Це радше виклик самому собі. Чи можеш ти зрозуміти?

Щойно ці слова прозвучали, плечі Майкрофта похилилися під тягарем кількох світів, які звалилися на нього. Зморений життєвою гонитвою, він уже не мав снаги. Той, хто сидів поряд з ним, був не просто королем, а й людиною, яка наполягала на праві бути самою собою. Майкрофт точно знав, що відчував його співрозмовник, і був у захваті від його мужності. Він кивнув.

— Звісно, я розумію,— тихо відповів він.

Розділ тридцять шостий

Конституційний монарх — це витончене бордо, чия доля — лишатися в темряві, щоб з нього періодично обережно стирали порох. І чекати, поки по нього пошлють,

— Мортімо! Тост знову згорів!

Уркгарт роздивлявся руїни свого сніданку, який розкришився від першого ж доторку ножа і посипався на коліна. Дружина досі була в халаті: учора вона знову повернулася пізно — «тяжко гарувала, розповідаючи всьому світу, який ти чудовий, любий мій»,— і ще не до кінця прокинулася.

— У цій крихітній кухоньці я думати не можу, Френсисе, не те що готувати тости. Спочатку зроби ремонт, а тоді отримаєш пристойний сніданок.

Знову те ж саме. Він і забув про це, викинув з голови. На думці були інші речі.

— Френсисе, що з тобою?

Вона знала його надто давно, щоб не вловити знаків.

Він указав на газети, де писалося про плани королівських візитів.

— Він викрив мій блеф, Мортімо.

— Це погано?

— А що може бути ще гірше? Причому все ж налагоджувалося. Соцопитування повернулися на нашу користь, скоро будуть вибори. А це все міняє,— він обтрусив крихти з колін.— Я не можу їздити по країні, де всі тільки й розводяться, що про злидні та пенсіонерів, які мерзнуть у своїх домівках. Ми вилетимо з Даунінг-стріт, не встигнеш ти й обрати нові шпалери, я вже не кажу доробити ремонт.

— Вилетимо з Даунінг-стріт? — Її голос нажахано забринів.— Це може прозвучати тупо, але хіба ми не щойно сюди в'їхали?

Він багатозначно подивився на неї.

— Ти шкодуватимеш за цим? А ти дивуєш мене, Мортімо. Здається, тебе майже ніколи не застати вдома.

Зазвичай вона поверталася вдосвіта, і зараз, коли дружина сиділа перед ним, він зрозумів, у чому справа. Вранці вона не дуже ясно думала.

— Хіба ти не боротимешся з ним?

— З часом — так. І поборю його. Але часу в мене нема, Мортімо, лише два тижні. А найгірше, що король навіть не усвідомлює, що він накоїв.

— Ти не повинен здаватися, Френсисе. Це потрібно і тобі, і мені,— вона змагалася зі своїм тостом, начебто підкреслюючи, які чоловіки слабкі й нікчемні створіння. Але на цій ниві вона досягла не більшого успіху й тому страшенно дратувалася.— Я розділяла з тобою всі жертви і всю каторжну працю, не забувай. І в мене теж є своє життя. Мені подобається бути дружиною прем'єр-міністра. Й одного дня я стану вдовою колишнього прем'єр-міністра. Мені потрібна підтримка і трохи пошани від суспільства, коли я лишуся зовсім сама,— це прозвучало себелюбно, черство. І, як завжди, вона не змогла втриматися й використала свою найпотужнішу зброю — його провину.— Якби у нас були діти, опора мені, все було б інакше.

Він роздивлявся руїни свого сніданку. Ось до чого він дійшов. Торгівля над його труною.

— Борися з ним, Френсисе.

— Я так і збираюся, але не варто його недооцінювати. Я відітну йому ногу — а він пришкутильгає на другій.

— Тоді вдар дужче.

— Маєш на увазі — як Джордж