Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

Прохолодні руки обмацували верхню частину мого тіла й торкнулися болючої рани під ребром. І тоді доктор Вайт полегшено сказав:　

— Це лише поверхневий поріз! Ох, люди добрі, добряче ж ти мене налякав!　

— Що? Не може бути. Вона ж…　

— Шпага просто порізала її шкіру. Ось дивись. Корсет мадам Россіні неабияк тут прислужився. Aorta abdominalis — Боже милий, Ґідеоне, ну чого вас там тільки вчать? На якийсь момент я й справді повірив тобі, — палець доктора притулився до моєї шиї. — Пульс чути добре.　

— То з нею все гаразд?　

— А що, власне, з вами там сталося?　

— Як лорд Аластер міг так ударити її?　

Голоси містера Джорджа, Фалька де Віллерза і містера Вітмена зливалися докупи. Ґідеон наче не озивався.　

Я спробувала розплющити очі, і зараз це вийшло легко. Я навіть трохи підвелася. Я побачила знайомі, яскраво пофарбовані стіни нашого підвалу, а наді мною схилили голови кілька Вартових. І кожен, навіть містер Марлі, посміхався мені.　

Тільки Ґідеон вирячився на мене так, ніби не вірив власним очам. Обличчя він мав смертельно-бліде, а на щоках досі блищали сліди сліз.　

Далі за ним стояв Джеймс, прикладаючи до очей свою мережану хусточку.　

— Коли можна буде знову дивитися, дай мені знати.　

— Тільки не зараз, бо очі повилазять, — застеріг Ксемеріус, який сів по-турецькому в мене в ногах. — У неї ось-ось груди випадуть із пазухи.　

Йопересете. Узагалі-то він мав рацію. Зніяковівши, я кинулася прикривати голе тіло порізаними і відірваними рештками прекрасної сукні мадам Россіні. Доктор Вайт акуратно підштовхнув мене назад на стіл, на якому я доти лежала.　

— Мені потрібно швидко промити і перев’язати цю подряпину, — сказав він, — а вже потім я ретельно вас обстежу. Чи є якийсь біль?　

Я похитала головою і зараз же застогнала:　

— Ой-йой! — Мою голову обпекло болем.　

Містер Джордж стояв позаду і поклав руку мені на плече.　

— О Боже, Ґвендолін… Як ти всіх нас налякала, хай йому грець, — він тихо засміявся. — Отакий стан я називаю глибокою непритомністю! Коли Ґідеон з’явився тут з тобою на руках, я навіть подумав, що ти могла…　

— Врізати дуба, — закінчив його речення Ксемеріус, бо містер Джордж зніяковіло замовк. — Чесно кажучи, вигляд ти й справді мала якийсь мертвий. А хлопець наче сказився! Репетував тут, що треба терміново зупинити кров і взагалі молов таке, що й купи не трималося. І ревів. Ти чого витріщився?　

Останнє питання стосувалося маленького Роберта. Той захоплено розглядав Ксемеріуса.　

— Він такий гарнюній. Можна його погладити?　

— Ні! Тримай від мене руки подалі, малий, якщо хочеш, щоб вони в тебе були! — застеріг Ксемеріус. — Годі з мене й цього розчепуреного півня, який весь час обзиває мене котом.　

— Але ж, даруйте, котів із крилами не буває, це я і сам знаю, — вигукнув Джеймс, і далі прикриваючи очі. — Але ти — кіт із якогось марення. Демонське поріддя.　

— Ще одне слово — і я тебе зжеру! — пригрозив Ксемеріус.　

Ґідеон відійшов на кілька кроків убік і опустився на стілець. Він зняв перуку, провів пальцями по своїх темних кучерях і затулив обличчя руками.　

— Я нічого не розумію… — пролунав крізь пальці його голос.　

Він почувався достоту, як я. Як це могло статися: я щойно померла і ось знову почувалася живою-живісінькою? Хіба це можливо? Я подивилася на рану, над якою марудився доктор Вайт. Він мав цілковиту рацію — це таки справді подряпина. Коли я брала в себе кров ножем, поріз був значно глибшим і болючішим.　

Ґідеон прибрав руки з обличчя. Яким же зеленим блиском сяяли його очі на сполотнілому лиці! Я згадала його останні слова, сказані мені, і ще раз спробувала сісти, але доктор Вайт зупинив мене.

— Може, хтось зніме з неї цю дурну перуку? — грубо спитав він.　

Кілька рук заходилися висмикувати шпильки з моєї зачіски. І як же було приємно, коли перуку нарешті зняли.　

— Обережно, Марлі, — попередив Фальк де Віллерз. — Подумайте про мадам Россіні!　

— Так, сер, — кивнув Марлі й тут же з переляку мало не випустив перуку. — Мадам Россіні, сер.　

Містер Джордж витяг останню шпильку з моєї зачіски й обережно розпустив косу.　

— Так краще? — турботливо запитав він.　

Авжеж, так було значно краще.　

— Киги-киги, чайка! Де твої яйка? — клеїв дурня, співаючи, Ксемеріус. — На горбочку в черепочку. Хлопці орали, яйка забрали. — Ох, був би в тебе черепочок! Як же я радий, хай там як, що ти досі жива і мені не доведеться шукати собі нову людину. Я такий щасливий, що верзякаю казна-що. Ох ти ж, бідна моя чаєчко.　

Маленький Роберт захихикав.　

— Мені вже можна прибрати хустку? — запитав Джеймс, але відповіді так і не дочекався. Лише глянувши на мене, він знову заплющив очі. — Дідько! Це справді міс Ґвендолін. Даруйте, не впізнав вас, коли юний дженджик проніс вас повз мою нішу, — він зітхнув. — Усе так дивно. За цими стінами рідко зустрінеш пристойно вдягнених людей.　

Містер Вітмен поклав руку Ґідеону на плече.　

— Що ж саме сталося, хлопче? Ти таки встиг передати графу наше послання? І чи отримав ти від нього інструкцію щодо наступної зустрічі?　

— Дайте йому хильнути віскі й облиште хлопця на кілька хвилин! — звелів доктор Вайт, наклеюючи на мою рану дві смужки пластиру. — Він досі ні живий ні мертвий.　

— Ні-ні, все гаразд, — пробурмотів Ґідеон. Він мигцем глянув на мене і витягнув з кишені запечатаного листа й подав його Фальку.　

— Ходімо! — мовив містер Вітмен, допоміг Ґідеону підвестись і повів його до дверей. — Нагорі в кабінеті директора Джиллса є віскі. Та й канапа, якщо тобі треба трохи полежати, — він озирнувся. — Фальку, ти з нами?　

— Авжеж, — відповів Фальк. — Сподіваюся, у старого-доброго Джиллса вистачить віскі на всіх нас, — він обернувся до решти. — А ви не здумайте відправляти Ґвендолін додому в такому кепському стані, ясно?　

— Ясно, сер, — запевнив його містер Марлі. — Ясно, як Божий день, якщо я можу так висловитись.　

Фальк закотив очі.　

— Можете, — сказав він і вийшов вслід за містером Вітменом і Ґідеоном.　

Містер Бернард мав нині вільний вечір, тому двері відчинила Кароліна і тут же заторохкотіла:　

— Шарлотта приміряла свій костюм феї, призначений для вечірки, сукня така гарна, а ще вона дозволила мені причепити їй крильця. Але тітка Ґленда сказала, що спочатку непогано було б мені помити руки, бо я ж напевно знову гладила якихось брудних звірят…　

А далі вона не змогла говорити — я схопила її і притиснула