Читати книгу - "Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско"

ніколи не знести мені цієї фатальної розлуки! З кожним днем стаю я все нещаснішим, і краю цьому не видно! Вальмон, який пообіцяв мені допомогу та втіху, Вальмон нехтує мене і, можливо, навіть забув про мене. Він перебуває біля тієї, кого любить. Він уже не пам’ятає, як страждаєш далеко від коханої істоти. Переславши мені вашого останнього листа, сам він не написав ні рядка. Адже саме він має повідомити мене, коли я зможу вас побачити і яким способом. Що ж, йому нічого з цього приводу сказати? Самі ви теж нічого про це не говорите. Чи не тому, що не поділяєте мого бажання побачитись? Ах, Сесіль, Сесіль, який я нещасний! Я люблю вас більше, ніж будь-коли, але любов ця, в якій уся радість мого життя, перетворюється на муку.

Ні, я не можу більше так жити, я мушу вас побачити, це необхідно хоч на одну мить. Прокидаючись, я кажу: «Я її не побачу». Лягаю і думаю: «Я її не бачив». Дні мої такі довгі, та немає в них жодної відрадної миті. Усе – тільки прикрощі, жаль, відчай. І всі ці сумні слова звідти, звідки я чекав радощів. Додайте до цих смертельних мук тривогу про те, як мучитеся ви, і ви дістанете уявлення про мій душевний стан. Я думаю про вас безперервно і ніколи не думаю без замішання. Якщо я уявляю собі вас пригніченою, нещасною, – я страждаю від ваших прикростей, а якщо бачу вас спокійною і втішеною – моє страждання посилюється. Завжди і всюди я нещасний. Ах, не так було, коли ви перебували там, де живу я. Все тоді було втіхою. Упевненість, що я побачу вас, прикрашала навіть години розлуки. Час цієї розлуки самим своїм рухом наближав мене до вас. Те, як я його провадив, завжди було пов’язане з вами. Якщо я виконував якісь обов’язки, це робило мене більш достойним вас; якщо я вправляв які-небудь свої здібності, то в надії більше виграти у ваших очах. Навіть коли світські розваги віддаляли мене від вас, я був нерозлучний із вами. У театрі я прагнув угадати, що могло б вам сподобатися, концерт нагадував мені про ваш талант і про наші такі солодкі заняття музикою. У світському колі й на прогулянках я прагнув уловити в жінках щонайменшу схожість із вами. Я порівнював вас із усіма, і завжди ви мали перевагу. Кожна мить дня відзначалася новою даниною захоплення перед вами, і кожного вечора приносив я цю данину до ваших ніг.

А тепер що мені залишається? Тяжкий жаль, вічні прикрощі й слабка надія, яку зменшує мовчання Вальмона та перетворює на тривогу ваше. Всього десять льє розділяють нас, і ця відстань, яку так легко пройти, для мене самого стає непереборною перешкодою! А коли я благаю мого друга та мою кохану допомогти мені подолати її, обоє вони холодні та спокійні. Вони не лише не допомагають мені, вони навіть не відповідають.

Що ж сталося з діяльною дружбою Вальмона? А головне, що сталося з вашими такими ніжними почуттями, які допомагали вам так майстерно знаходити способи нам щодня бачитися одне з одним? Іноді, пам’ятається мені, продовжуючи прагнути цього, я змушений був жертвувати своїм бажанням заради будь-яких інших міркувань або обов’язків. Що ви тоді мені говорили? Які тільки докази не виставляли ви проти моїх аргументів! І пригадайте, моя Сесіль, завжди мої аргументи поступалися вашим бажанням. Я не ставлю собі цього в заслугу: у мене навіть немає тієї заслуги, що я чимось жертвував. Адже я горів бажанням дати вам те, чого ви домагались. Але тепер моя черга просити. І в чому моє прохання? Побачити вас хоч на мить, повторити вам і почути від вас клятву вічної любові. Хіба ваше щастя, як і моє, тепер уже не в цьому? Я відштовхую цю думку, що приводить у відчай, – вона була б останньою краплею моїх страждань. Ви любите мене, ви любитимете мене завжди – я вірю в це, я переконаний у цьому, я не хочу коли-небудь засумніватись. Але становище моє жахливе, і я не зможу його довше зносити. Прощавайте, Сесіль.

Париж, 18 вересня 17…

Лист 81

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Якими видаються мені жалюгідними всі ваші побоювання! Як доводять вони мою перевагу над вами. А ви ще хочете вчити мене, керувати мною! Ах, бідолашний Вальмоне, як вам іще далеко до мене! Ні, навіть усієї гордині, властивої вашій статі, недостатньо, щоб заповнити прірву, яка розділяє нас. Ви не зуміли здійснити моїх задумів – і тому вважаєте їх нездійсненними! Істото слабка та повна гордині, чи тобі личить розраховувати, які у мене засоби, і судити про мої можливості! Кажучи по правді, віконте, поради ваші мене дратували, і я не можу цього від вас приховати. Нехай для того, щоб замаскувати свою неймовірну незручність у стосунках із вашою президентшею, ви зображуєте як перемогу те, що вам удалося на хвилину збентежити соромливу та люблячу вас жінку – нічого не можу проти цього заперечити; що ви домоглися від неї погляду, самого тільки погляду, – я всміхаюсь і прощаю вам це. Нехай, мимоволі усвідомлюючи, якою нікчемною є ваша поведінка, ви розраховуєте відвернути від неї мою увагу, вихваляючись переді мною своїми надзвичайними зусиллями зблизити двох дітей, які просто горять бажанням побачитись і, доречно зауважити, лише мені зобов’язані запалом свого бажання – готова й на це погодитися. Нехай, нарешті, спираючись на ці блискучі діяння, ви повчальним тоном заявляєте мені: «Краще використовувати час на виконання задумів, аніж на розмову про них», – це марнославство мені не шкодить, і я вам його прощаю. Але щоб ви могли думати, ніби я потребую вашої розсудливості, ніби я зіб’юся з вірного шляху, якщо не слухатимуся ваших порад, що я маю жертвувати їм задоволенням, примхою, – ну знаєте, віконте, ви вже занадто загордилися довірою, яку мені до вподоби до вас мати.

Що зробили ви такого, чого б я тисячу разів не перевершила? Ви спокусили і навіть погубили безліч жінок. Але чи важко давалася вам перемога? Які перешкоди ви долали? У чому заслуга, яка дійсно була б вашою? Красива зовнішність – дар випадку; витончені манери, які майже завжди набуваєш досвідом; безперечний розум, але такий, що його у разі потреби можна підмінити красномовством; досить похвальна зухвалість, але