Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

— Хто, дідуню?!

Він знизав плечима, наче кажучи: «Любий хлопче, я джентльмен і не втручаюся до чужих справ». Але краєчком ока він пильно позирав на мене, щоб пересвідчитись, чи я зрадів адже йому хотілося цього. А я тимчасом розривав конверт.

Лист був від Алісон. Вона бажала мені успіху, — і зразу ж серце заспівало... Я зашарівсь і заховав листа в кишеню, а дід метнувся за сніданком.

В останню мить «Язону» закортіло їхати зі мною; він, бач, «злякався», що в чужому місті у мене може закрутитись голова. Така сердечність і порядність, як у цього вчителя, що вже три місяці безплатно готував мене до іспитів,— рідкісне і навіть неможливе явище шотландської провінції; його підтримка, дружба і, головне, блискуче розуміння найменших труднощів вселяють віру у людину, породжують надію на щастя і свободу всього людства.

На станції ми зустріли Гевіна. Він був блідий, але спокійний і навіть намагався посміхатись. Він теж попрацював як слід, — останні десять днів ми з ним зовсім не бачились. Між нами не було чуття суперництва. І я схопив його за руку і тихо прошепотів:

—  Один з нас двох.

Тепер я вірив, що переможу тільки я, але.., коли — о господи! — я програю... Хай переможе Гевін.

Фатальний поїзд підійшов. Купе було порожнє. Щоб уникнути зайвих розмов, Рейд купив нам два журнали «Стренд», і ми, розсівшись по кутках, удавали, що цікавимося ними. Мені журнал до того ж правив за щита — бо я весь час молився богу, щоб він послав мені в останню мить благословення. Рейд сидів поруч, милуючись ландшафтом, що пропливав у сірому серпанку мряки; я відчував себе хоробрішим від дотику його плеча, немовби його сила, розум і душевний спокій переливались з нього в моє тіло. Та, незважаючи на те, що він все намагався звернути мою увагу на пригоди Холмса — улюблений його герой, — я помічав його страшенне хвилювання, бо нерви в нього теж були зіпсовані. Він так хотів моєї перемоги, вірі так жадав цього усім своїм єством!

Красиві корпуси коледжу, обмиті дощем, старовинні, з готичними шпилями, велично розкинулися на горбі, що височів над парком в західній частині міста; тому здавалися напрочуд показними п’ятнадцятилітньому хлопчині, який їх досі бачив тільки уві сні. Нараз мене опанувала слабість — моя стара противна слабість. Я почував себе мізерним і нікчемним і, тільки ми вступили на територію коледжу, спитав себе: хіба ж така нікчема має право увійти у це святилище науки? Та не картайте мене за це... Правда, чудова квітка в петельці та лист у кишені піджака, здавалося б, мусили підтримати мій дух, та лівий черевик почав загрожувати мені крахом, і я почав накульгувать на правий. «Язон» спитав:

— Ти що, намуляв ногу?

Я спалахнув.

— Ні, десь ударився коліном.

Нарешті, ми дійшли до поля бою. Численні кандидати штовхалися попід дверима, де відбувалися екзамени.

— Солом’яні голови, — кинув «Язон», спинившись з нами трохи віддаля. Та я не міг погодитися з ним, бо навкруги снували зовсім непогані хлопці: розумні, життєрадісні й веселі. Мені здалось, що я вгадав, хто саме був Мак-Івен: малий, кремезний, в окулярах; заклавши руки у кишені, він сперся на колону, реготав і хихотів, неначе все було йому байдуже!

Нарешті, щось гулко грюкнуло позаду — а може, це забилось моє серце, — великі двері розчинились, і кандидати рушили до залу. Я пішов, але «Язон», немов лещатами, стис мені руку і зашепотів:

—  Візьми мого годинника, Роберт. Не вір ти їхнім архирейським «бамкалам». Ну, йди. Та будь мужчиною. Тьху! Тьху! — Голос його тремтів. Він сумно глянув мені вслід своїми банькуватими очима. — Я вірю в тебе, твердо вірю.

Зал був великий, з вітражами, як у церкві; з балкона поблискували рупори органа; на стінах висіли потріпані стяги, а з балок високої стелі звисали нові яскраві прапори. В далекому кінці побачив я знайому картину: понад сто парт з усім потрібним для екзамену оточували довгий стіл. Мені дісталася дев’ята парта в середньому ряду; загальні зошити, перо, чорнило й олівець були розкладені передо мною. Я приєднав до них годинника «Язона», який показував без трьох десяту. Шум в залі вщух. Екзамінатор, товстий, похмурий чолов’яга в благенькій мантії, роздав завдання з тригонометрії. Я боязко заплющую очі, молюсь і з радістю читаю: мені дісталося питання, яке пророкував «Язон». А відповідь на нього я знав напам’ять. Тремтячою рукою взяв я перо, підсунув до себе зошита й почав... Все зникло навкруги... Скрипить тільки перо, з якого виливаються знання. Блідий, скоцюрблений. немовби уві сні, записую я рішення задачі.

Надвечір ми з Гевіном верталися додому, але в вагоні так штовхались, що ми не мали змоги ще раз рішити всі задачі; одначе, ми погодились на тому, що завдання були важкі. Я хвилювався — а може, розв’язав не так? — і весь трусився від утоми та від холоду. Найбільше мерзли ноги — адже я добре промочив їх за цілий день, бо на підошві черевика протерлась дірка, в яку вилазило аж три пальці. Та соромливість заважала мені взути «венгерки» Кейт, що шнурувалися аж до коліна. Я затулив дірку картоном, але велика злива й тверді камінні тротуари одразу ж зруйнували цю загатку. Не дивно, що я тремтів од холоду в цьому вологому вагоні, переповненому робітниками, з яких потоками стікала вода.

«Язон» чекав на нас на станції. Він потягнув мене до себе: нагодував і напоїв, і все розпитував про іспити. Він сам рішив усі задачі і, порівнявши їх з моєю писаниною, з глибокою полегкістю зіхтнув.

— Так? — спитав я.

— Точнісінько, — відказав Рейд.

На другий день ми складали англійську та французьку мови, а також хімію; останній іспит з фізики — нам перенесли на понеділок. Я підклав у черевик товстішого картона і викрасив чорнилом ногу — на випадок біди, бо більше, аніж екзаменів, боявся, щоб інші кандидати не викрили мого «чаклунства» з черевиком. А коли йшли з трамвайної зупинки, линув великий дощ Гевін накрив мене полою макінтоша... та черевиків, звичайно, не поділиш.

Але не біда. Бо на екзамені такі дрібниці одразу забуваються: там думаєш тільки про те. щоб добре скласти... Але у поїзді я знову тремтів, і голова в