Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

На станції, як і раніше, вже ждав мене «Язон», який чомусь несамовито танцював у моїх очах. Він підхопив мене під руку і швидко потягнув до себе.

— Ти зовсім змучився... Та завтра, хвалити богові, відпочинеш.

Він підкотив мене додому в хвацькому кебі, а дід подав розкішніший обід. Я їв і торохтів без упину: переказав усі питання і навіть зміст складного твору, що написав на вільну тему.

— Чудесно... гарно, — приказував «Язон». — Ти правильно зробив, що вжив оті цитати. Відмінно справився... — Від збудження у нього з губ стікала піна. Дідусь теж розхвилювався. Такого з ним ніколи не бувало: він навіть їсти кинув, тільки ковтав мої слова. Дід наче й сам одразу помолодшав й разом зі мною переживав юнацтво: теж сидів на екзаменах і теж хотів перемогти. Він аж заплакав, коли Рейд сказав:

— Я задоволений тобою, Шеннон. Ти молодець! А в понеділок — твій улюблений предмет. Якщо господь залишить тобі розум, — бо сам я мало вже не зсунувся з глузду, — ти неодмінно набереш найбільший бал. Ну, а тепер відпочивати!

Коли я плентався нагору, до мене долинули слова:

— Поки що Роберт здає прекрасно. І навіть краще, ніж я чекав.

О радість! Я заплющив очі і прихилився до стіни.

На другий день я встав о пів на восьму, щоб встигнути до церкви. Але, доплентавшись до Драмбак Род, раптом відчув страшенну слабість. У мене закрутилось в голові, у роті пересохло і було боляче ковтати; день був погожий, але мене чогось трусило. Я знав, що іспити відбилися на моїх нервах. Тому й пішов до церкви — щоб не тільки подякувати богові за успіхи на конкурсі, а й заспокоїти себе.

Вернувшись з церкви, я ледве проковтнув сніданок, так тіпала мене пропасниця.

— Дідусю, — мовив я, — мене морозить. Може, розпалимо вогонь.

Дід тривожно глянув на мене і запобігливо сказав:

— Зараз, мій хлопчику. Ти цього заслужив. Я розпалю тобі вогонь в найкращій горниці.

Дід розклав вогнище у каміні вітальні, де ми жили в час підготовки до екзаменів, — єдиний випадок, наскільки я пригадую, коли в цьому «музеї» жили люди. В старому кріслі біля вогню я зразу відігрівся, бо й сам палав, мов той вогонь.

— Що б нам приготувати на обід? — спитав дідусь, підкладаючи дров і позираючи в мій бік.

— Мені не хочеться нічого. Я не голодний.

— Як знаєш, хлопче. — Він заклопотано потупцяв біля мене і кинувся нагору Через хвилину знову зійшов, уже в брилі, і надто байдуже сказав: — Піду хоч трохи прогуляюсь.

За півгодини він повернувся разом із Рейдом. Коли вони ввійшли до кімнати, я лише байдуже поглянув на них. «Язон» сердито й схвильовано накинувся на мене.

— Гей, хлопче! Це що таке? Збираєшся хворіти в такий час? Не вийде, голубе, не вийде! Тобі не вдасться «спасувати» в останню мить.

Він взяв стільця й підсів до мене. Потім схопив за руку і продовжив:

— Так, ти гарячий. Але термометра не треба. Навіщо забивати тобі баки? Ти, певно, трохи простудився.

— Так, сер, — промимрив я. — До ранку пройде.

— Я теж гадаю. І не оплакуй ти себе. Я ж говорив, що ти, як істеричка. Кріпись та з’їж чого-небудь. — Він обернувсь до дідуся. — Чи не залишилось у вас отого пирога, що їли вчора? — Дідусь пішов, а він сказав: — Тепер, коли ми вже дійшли до фінішу, я все одно пошлю тебе на іспит, хай навіть доведеться напоїти тебе бренді. А голова в тебе ясна?

— Цілком... тільки чогось болить.

Дідусь приніс тарілку пирогом, облитим кремом. Я вирішив, що треба з’їсти; та ледве проковтнув шматочок, як сумно глянув на Рейда.

— У мене горло болить, сер.

— Горло?! — Рейд аж підскочив. — Давай поглянемо!

Він потягнув мене до світла й примусив широко розкрити рота, що мені довго не вдавалось. Нарешті, глянувши туди, «Язон» збентежився. Я зрозумів, що справи кепські.

— Ну, що там, сер?

— Нічого... — Він одвернувся, та в голосі його вчувалась неприхована стурбованість. — Треба привести лікаря.

Він вибіг, а я знову скрутивсь калачиком у кріслі. Тепер я знав, що тяжко хворий Та найбільше мучив мене острах, що завтра я не зможу скласти іспиту. Навпроти мене сидів дідусь — мовчазний і сумний.

12

Як тільки починають відділятися плівки, це значить, що дифтерія вже пройшла. А в перші дні тримається висока температура і хворий марить; пульс б’ється тихо, а нерви наче сплять. іноді такий стан тягнеться занадто довго: мускули горла і навіть серця не хочуть рухатись, — годі на поміч приходить лікар з своїм шприцом. Правда, зі мною цього не було. Хвороба протікала рівно, і доктор Гелбрейт казав, що встану я днів через десять.

Дуже приємно було полежати після такої тяжкої праці: лежиш собі на спині, випроставши руки під простирадлом, і водиш очима за сонячним зайчиком, що вскакував через вікно і нишпорив по кімнаті, аж доки не ховалось сонце.

Не думайте, що мене мучив розпач або відчай, — ні, зовсім ні. Мене підтримувала віра і надія. Так, я твердо вірив, що все буде гаразд; до цього призвела моя тілесна слабість і непохитна віра в бога: я сподівався, що він не дасть загинути тому, хто так сердечно коло нього упадав, хто бив йому поклони день і ніч. Тут не потрібно було чудо — господь мусив звершити звичайну справедливість. Екзаменаторам належало додати тільки середній бал з того предмету, який я пропустив. Навіть «Язон» казав, що це можливо. А коли підсумки будуть підведені... тут я довірливо сміявся і знову шепотів молитву.

Батько і мама ще не повертались. З листівок ми робили висновок, що їх відвідини були успішні. Мама з погордою писала, що «батько теж пристав до бізнесу Адама». Цей успіх, видно, вдарив йому в голову, бо на зворотному шляху він завернув до родичів бабуні, щоб одпочить хоч тиждень в Кільмарноці. Вони приїдуть днів за десять. Ми з дідусем підрахували,