Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

Дідусь був гарною сиділкою. В дні марення я, наче уві соні, спостерігав, як він бродив, немов той привид, і тисячі разів схилявся надо мною, щоб дати ліки чи поставити компрес. Я чув і голос місіс Буземлі десь тут, рядом; вона приносила мені компоти і бланманже свого приготування. Тепер я вже не лютував, як перше.

Хоч я був зовсім ізольований, мене відвідували досить часто. Щодня приходив лікар Гелбрейт, кілька разів з’являлась Кейт, а Мардок зачастив на диво. Я з нетерпінням ждав його візитів: мені приємно було чути його важку ходу, його смішне базікання та притчі, що їх я знав уже напам’ять. Найбільше рвався до мене Гевін, але дідусь не дозволяв, чим тяжко краяв мені серце.

Наближалось двадцяте липня — день, що я його ніколи не забуду... Він завжди живе в моїй пам’яті як день жаху, як день моєї страшної ганьби.

Була середа. Я вперше вийшов подихати після тяжкої хвороби. Після сніданку дідусь виніс на моріжок шезлонг; я сів, покривши ноги килимком, і упивався теплим сонечком. Коли людина одужує, її все радує; серце співає від захоплення красою світу, немов та пташка, що щебече назустріч сонечку. Дідусь прибрав у кімнатах, ліквідувавши сліди хвороби, а містер Рейд, сплативши гроші лікарю, занурив кінці в воду — навіщо знати про це батькові!

Раптом на гравійовій стежці почулася чиясь хода. То був «Язон».. Він вийшов із-за рогу і, посміхаючись, спитав:

— Ну, як у нас тут справи?

— Уже гаразд.

— То й добре. — Він висмикнув травинку й нараз одкинув її геть.

Помовчали. Потім «Язон» заговорив; та погляд його чомусь блукав.

— Ти добре склав, Шеннон. Краще, ніж я в свій час. В той день, коли тебе звалило, я ледь не плакав гіркими сльозами. Та що подієш: треба миритися з невдачею — таке життя. До речі, ти читав «Кандіда»?[20].

— Ні, сер.

— Я дам тобі, хлопче, цю книжку. Вона поможе тобі зрозуміти, що все в житті веде до кращого.

Я насторожився. Куди він гне? До чого тут «Кандід» та філософія? А Рейд продовжував:

— Наслідки конкурсу будуть відомі через тиждень. — І, помовчавши, додав: — Я щойно бачився з професором Грантом. Він повідомив мені оцінки.

Моє серце, хоч і підтримуване стрихніном лікаря, несамовито заколотилось; я стиснув руки, рвонувся вперед, у горлі пересохло. А Рейд, немовби зрозумівши моє становище, зненацька проказав:

— Мак-Івен.

Так, переміг отой триклятий вундеркінд. Такі завжди перемагають, хоч іноді допомагає їм чужа біда.

Прибитий горем, я дививсь на Рейда, а він продовжував, щипаючи траву:

— І набрав він... всього дев’ятсот двадцять балів.

Наче в тумані я бачив, як дідусь наблизився до нас; йому вже все було відоме. Я схилив голову — боліли очі. Затерплими губами я спитав:

— А хто ж за ним?

Глибока пауза.

— Ти... всього на двадцять п’ять позаду нього... навіть без фізики. Я мало не на колінах умовляв їх поставити тобі середній бал. Пропонував розглянути твої річні оцінки. Я запевняв, що ти набрав би всі дев’яносто п’ять. — І з гіркотою в голосі закінчив: — Та все дарма. Вони не захотіли порушувать умов.

Знову мовчанка. Я ще не розумів, що провалився. Ні, зараз мені скажуть щось нове. І намагаючись угамувати мій біль, «Язон» додав:

— Третім був Блер — всього на один бал позаду тебе.

Два хлопчики пливуть на лодці. «Один із нас, один із нас». Одразу ж я забув про себе: мені шкода було товариша.

— А він вже знає?

Рейд заперечливо похитав головою.

— Ще ні.

Тут встряв дідусь і сказав тужливим голосом:

— Нашого мера спіткало лихо.

Я витріщивсь на нього.

— Що ви кажете?

— Він все ж таки збанкрутував.

Я скам’янів. От, лихо!.. У батька Гевіна таке нещастя... Що тепер хлопцеві втрата стипендії? Ніщо, зовсім ніщо. Передо мною постало бліде і горде обличчя того, хто так пишався своїм батьком, хто так обожнював його. Я мушу йти до нього, негайно йти.

У мене вистачило духу не розкривати свого наміру. Я дочекавсь, поки вони пішли у дім, і, не сказавши жодного слова, побіг до Гевіна, хоч ноги ледве слухались мене.

Я не застав його. Будинок мера здавався вимерлим: ні покоївки, ні садівника; за вікнами ховався смуток і панував переполох. Я тричі стукав, доки міс Джулія тихенько одхилила двері, мов боячись, щоб нове лихо не вскочило крізь них. Тремтячим голосом вона сказала, що Гевін зараз в Ардфіллані, а о четвертій приїздить додому.

Я знав, що він зійде в Дальросі. Стояла спека. Чоловіки скидали піджаки і ледве плентались, махаючи брилями, щоб освіжитись. Не дивлячись на слабість, я підійшов завчасно. Поїзд уже стояв.

А ось і Гевін. Він скочив з приступки і попрямував до мене. Та він не бачив, що я тут. Блідий, як смерть, дивився він перед собою, бо знав усе.

Кондуктор засвистів, махнув зеленим прапорцем, і паровоз потяг вагони на запасну колію. Один вагон лишивсь на місці, бо з нього вивантажували щось... Я й зараз бачу цю страшну картину; вона і досі миготить мені в очах.

Як тільки пасажирський поїзд рушив, Гевін поплентавсь через колії. Пригнічений нещастям, він, певно, не помітив цього: бо не дивився, куди йшов. А паровоз тимчасом мчав на нього. Я божевільно закричав. Гевіи спинивсь, побачив поїзд. Але, о боже, стояв як вкопаний: його нога застряла поміж рельсами.

—  Гевін! Гевін! — кричав я в розпачі і біг до нього.

Крізь марево, що коливалося над станцією, маячили лише суворі його чорні очі, які палали болісним вогнем. Він з усіх сил випростував ногу, та не зміг. І перш ніж я встиг знову крикнути, розтявся зойк, а очі в мене застелили червоні плями.

Коли я опритомнів, навколо вже штовхались люди, а машиніст схвильовано пояснював, що він не винен. Навколо лунали голоси: «Яка трагедія! Все через батька...» Їм, бач, здавалося, що Гевін заподіяв собі смерть.

Тримаючись за стіни, я поплентався додому. Коли ж настала ніч, не