Книги Українською Мовою » 💙 Сучасний любовний роман » Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра 📚 - Українською

Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Коли ти йдеш — я народжуюсь" автора Лана Міра. Жанр книги: 💙 Сучасний любовний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 75
Перейти на сторінку:
Глава 35. “Любов, яку не кричиш — а обираєш щодня”

“Не герой, не принц — просто свій”
Я перечитала повідомлення разів зо три.

«Я приїду не на вихідні. Я звільнився. І якщо ти не проти — я хочу залишитись. Назавжди.»

Знаєш, як буває у фільмах? Героїня тримає телефон, а її серце калатає, музика на фоні наростає, і вона або падає в сльозах, або біжить комусь в обійми.

У мене не було музики.

І сліз не було.

Просто… тиша.

Мʼяка, затишна, як плед після дощу. Бо я знала: це не шок. Це — логічне продовження того, що мало статися.

 

Я поставила чайник. Розгорнула стару серветку зі словами Славіка. І згадала перший лист, коробку, обережні повідомлення, наші обмовки, жарти, які маскували страх, паузи, які ховали ніжність.

І подумала: «А може, це і є любов? Коли вона не скидається на феєрверк, а на звичний, рідний чай з кардамоном».

 

— Мам, а це той дядя, якому ти не відкривала двері? — Ліза стояла в дверях, тримаючи свій пенал і якусь пожмакану листівку.

— Угу, — усміхнулась я. — Той самий. Тільки тепер він не дядя за дверима. А, мабуть… чоловік у коридорі.

— А він буде жити з нами?

— Ні. Не одразу. І не точно. Просто… він хоче бути поряд. І я не проти.

— А він буде мене любити?

Я сіла поруч. Подивилась їй в очі.

— Він вже любить. Не як тато. Але як людина, яка бачить у нас — щось важливе.

Ліза кивнула. І раптом — обійняла.

Без питань. Без драм.

І я зрозуміла: діти завжди знають, де любов. Навіть якщо дорослі ще сумніваються.

 

День минув у турботах: дзвінки, репетиції, нова партія футболок для школи, яка приїхала з помилками на друці (на одній замість “Танцюй серцем” було “Танцюй сервісом”).

Свєта, звісно, з цього зробила стендап, і ми сміялись до сліз.

— Машо, це знак! Ти не просто жінка. Ти тепер — служба доставки щастя!

 

 “Не герой, не принц — просто свій”
 

Він приїхав у п’ятницю. Не з валізами на поріг — а з чіткою позицією: «Я зніму квартиру. Почну тут. І якщо ми не зійдемось — я все одно не поїду. Бо вибрав це місце не лише через тебе, а й через себе».

І в цьому було щось нове. Зрілість. Без “я заради тебе покинув усе”, без тиску, без торгу. Просто вибір дорослого чоловіка. І я вперше не відчула обов’язку за це рішення. Бо він зробив його сам.

— Я не хочу бути твоїм проектом, Машо, — сказав він, коли ми сиділи в кав’ярні на новому районі, де він шукав квартиру. — Я хочу бути частиною твого життя. Не центром. Не гостем. Просто тим, хто поряд, коли ти собі потрібна.

— А якщо я буду собі не подобатись?

— Тоді я нагадаю, чому ти собі подобалась до того.

 

Коли він показав мені оголошення з квартирою — я усміхнулась. Бо фото було жахливе: обдерта стіна, лампа з 90-х, але… вид з вікна був на мою вулицю.

— Ти серйозно? — спитала я.

— Так. Бо навіть якщо не зайду в твій дім — я все одно хочу бачити світло в твоєму вікні.

 

У вихідні ми разом їздили по меблевих точках. Сміялись, сварились, вибирали чайник і сперечались, чи потрібен йому плед з оленями. Я стверджувала, що “для атмосфери” — а він, що “для кота, якщо в тебе колись буде другий”.

— Може, мені ще й кота завести, щоб офіційно стати твоїм дзеркалом? — підколов він.

— Не поспішай. У мене ще є кіт і тато. Можеш почати з праски. Там теж багато викликів.

 

Після неділі ми майже не бачились — бо кожен зайнявся своїм. Я — школою, репетиціями, татом, Лізою. Він — оформленням документів, новою роботою, яку вдалося знайти швидше, ніж я встигла сказати “місто не резинове”.

Він навіть не сказав, ким саме влаштувався. Лише надіслав смс: “Я в офісі. З чайником і твоїм пледом. Схоже, почалось”.

 

Я поверталась додому ввечері й знала — десь неподалік він читає мої повідомлення, п’є чай і не намагається стати головним героєм мого роману. Він просто живе в ньому. Свою роль. Спокійну. Тиху. Ту, яку я колись так просила — у молитвах, у блокнотах, у нічних розмовах із собою.

 

А потім, у вівторок, коли я прибирала у студії, знайшла коробку з нашими минулими записами: конспекти, наклейки, старі анкети. І… ту саму анонімну записку.

«Ти не знаєш, з ким маєш справу.»

Я взяла її. Сіла. І зателефонувала Марусі.

— Маш, я вже думала, ти не згадаєш.

— А ти щось знаєш?

— Я не хотіла втручатись. Але так, знаю. Це не про Славіка. Це… одна дівчина з минулого. Вона працювала колись із ним у клініці. Вона мала на нього плани. А потім — зник. І вона дізналась, що він у твоєму місті. Я випадково чула її голосове. І…

— І що?

— І вона сказала, що зробить усе, аби ти злякалась. Щоб ти відійшла сама.

 

Я довго мовчала. Потім сказала:

— Тоді передай їй, що мені не страшно. Бо якщо хтось хоче завадити — значить, ми вже щось створили.

 

Я поклала слухавку. І вперше за місяці сказала собі вголос:

— Мені не потрібна драматична любов. Мені потрібна — справжня.

А в середу мені прийшло повідомлення від самого Славіка. Лише два слова: «Можна сьогодні?» І я зрозуміла: це не просто про вечерю. Це — про крок, на який я чекала все життя.
 

“Не герой, не принц — просто свій”
 

«Можна сьогодні?»

Повідомлення було коротке. Без уточнень. Без смайлів. Але серце стиснулося, як від дотику до старого шраму — знайомо, боляче, важливо.

Я довго дивилась на екран. І відчувала, що це — про щось більше. Не про “чи можна прийти в гості”. А про дозвіл. На близькість. На рух уперед. На наступний рівень, якого я так довго боялась.

 

— Мамо, хто тобі пише? — Ліза, знову з тією своєю допитливістю в погляді.

— Дядя Славік, — чесно відповіла я. — Він хоче зайти.

— А ти дозволиш?

Я не знала, що відповісти. Подивилась на неї — мою дитину, мою силу, мій маяк.

— Якщо я скажу “так”, ти не образишся?

— Ні. Якщо він добрий.

— Він добрий.

— Тоді можна.

І в цьому “можна” було щось таке… доросле. Мудре. Дитина, яка завжди бачила мене сильною, тепер дозволяла мені бути ще й щасливою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 55 56 57 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"