Читати книгу - "Любов & Рукавичка, Стейсі Мур"

Стів

Годинник невпинно відраховував час. Години до іспитів відчувалися, як важкий вантаж на грудях. Мої конспекти були розкидані по столу, і скільки б я не перечитував одну й ту саму сторінку, слова ніяк не запам’ятовувались. Напруга в повітрі була настільки густою, ніби ось-ось розпочнеться буря. Мері сиділа поруч, її брови були насуплені від концентрації, коли вона перевертала сторінки підручника. Час від часу я зловив її погляд: губи трохи стиснуті, очі зосереджені, але десь далеко, ніби вона була занурена в свої думки. Я відчував, як тиск зростає, але те, що вона була поруч, якось робило це все більш терпимим.

Я провів рукою по волоссю, намагаючись зібратися. «Це божевілля», — пробурмотів я. «Тут стільки всього треба запам’ятати. Я не думаю, що витримаю це».

Мері підняла погляд від своїх нотаток і зустріла мій погляд м’якою усмішкою. «Ти витримаєш», — сказала вона просто. «Ми обидва витримаємо. У нас все вийде».

Але те, як вона це сказала, як її очі зустріли мої, я відчув, що вона говорила не лише про іспити. У її голосі було щось більше — щось заспокійливе і впевне, що змусило мене повірити в це.

Я глибоко вдихнув і відкинувся назад у крісло, намагаючись позбутися відчуття виснаження, що накочувалось. Мені потрібна була пауза, але думка про іспити, які наближались, заважала розслабитись. «Може, зробимо перерву?» — сказав я тихо.

Мері кивнула, відкладавши підручники. Вона встала і підійшла до вікна, її силует вимальовувався на фоні тьмяного світла вуличного ліхтаря. Я спостерігав за нею кілька секунд, відчуваючи дивне тяжіння в грудях. Як світло падало на її волосся, як вона виглядала, немов загублена у своїх думках, це робило її такою віддаленою, хоча вона була так близько.

«Мері», — сказав я, встаючи і підходячи до неї. Вона обернулась, і на мить ми просто дивились один на одного, без слів.

Вона усміхнулась м’яко, та знайома теплота розпростерлась на її обличчі. «Давай просто трохи подихаємо», — запропонувала вона, і я кивнув, погоджуючись.

Ми перемістились на диван, сиділи близько, але не надто, плечі інколи стикаючись. Атмосфера між нами змінилась, напруга від навчання почала спадати, і на її місце приходило щось інше. Щось… ніжне.

Я поглянув на неї, і вона дивилась на мене, її очі відображали м’яке світло кімнати, наче вона дивилась на мене, як вперше. «Ти коли-небудь замислюєшся, що буде після всього цього?» — запитав я, голос став тихішим, ніж я планував.

Вона відвела погляд, її пальці легко торкались оббивки дивану. «Часто», — відповіла вона, її голос був м’яким. «Ми ж так далеко зайшли, правда? Але інколи я не знаю, куди йду. У мене є мрії, але… завжди є цей страх, що я не досягну їх».

Я відкинувся, не зводячи з неї погляду. «Я розумію. Я теж думаю про те, що буде, якщо я провалюсь, або що буде після випуску, чи… а якщо все це не вийде?»

Тривала пауза, і на мить ми обоє не говорили ні слова. Тиша між нами була комфортною, наче ми обоє мали страхи, про які не треба було говорити.

І тоді, повільно, вона повернулась до мене, її вираз обличчя став відкритим і вразливим. «Але ми вже пройшли такий шлях, Стів», — сказала вона, її голос став спокійним. «Це означає, що ми робимо щось правильно, так? Нам просто треба довіряти, що все вийде. Разом».

Ці слова повисли в повітрі, і я відчув, як щось змінилось між нами. Моє серце билося швидше, не від нервів, а від чогось іншого — чогось глибшого. Ми пройшли через стільки разом, і зараз, більше ніж коли-небудь, я зрозумів, як мені важливо мати її поруч.

Я простягнув руку і м’яко провів по її волоссю. Її шкіра була теплою під моїми пальцями, і цей простий дотик викликав хвилю тепла. Вона не відсахнулась. Навпаки, вона трохи нахилилась до мене, скорочуючи відстань між нами, і на мить я забув про іспити, про тиск, про все. Все, що мало значення — це вона, те, як вона змушує мене відчувати, що я не один у цьому.

«Мері…» Мій голос був ледь чутний, і я більше відчував ці слова, ніж вимовляв їх. Вона подивилась на мене, її погляд був сталим, і в той момент я зрозумів, чого я хочу.

Ми наблизились повільно, ніби перевіряючи, чи готові ми обидва. Наші губи спочатку зустрілися ніжно, несміливо, але як тільки вони торкнулись, все всередині мене вирвалось вперед. Моє серце билося, розум став порожнім, і я думав тільки про неї.

Поцілунок став глибшим, і я відчув, як її рука обвила мою шию, притягуючи мене ближче. Світ за межами кімнати здався таким далеким, і все, що мало значення, це тепло її шкіри, м’якість її губ і те, як вона робить усе правильним.

І потім, так швидко, момент змінився. Ми розірвали поцілунок, наше дихання стало поверхневим, і я побачив в її очах те саме розуміння, що і в моїй душі. Ми переступили межу, але жоден з нас не жалкував.

«Стів», — прошепотіла вона, її голос дрожав. «Ти впевнений?»

Я подивився на неї, мої думки були заплутані, але моє серце було впевненим. «Я впевнений».

Ми залишились близько, сиділи так, дозволяючи тиші заповнити простір між нами. Напруга, нерви — все це ще було, але тепер це відчувалось інакше. Це стало… легше. Ми поділились чимось більше, ніж просто цією ноччю. Ми поділились моментом довіри, вразливості, і цього було достатньо, щоб йти далі.