Читати книгу - "Остання справа , Ірина Айві"

 Глава 22

Дамір ішов коридором швидким кроком. У грудях пульсував гнів. Він не був тим чоловіком, що дозволяє словами ображати  жінку. Але зараз справа була глибшою. Зрадою. Підступом. Ударом у спину від тих, кому він колись довіряв.

Він знайшов Ларису в її кімнаті, де вона саме щось розкладала в шухляді. Жінка обернулася і з виразом байдужості підняла погляд.

— Щось трапилось? — холодно спитала вона.

— Ти знаєш, що трапилось, — відповів Дамір, зупинившись у дверях. Його голос був глибоким, але стриманим. Він ледь стримував лють.

— Якщо ти про ту… Софію, — почала Лариса, зневажливо стиснувши губи, — то... 

— Мамо, досить! — Дамір підійшов ближче. — Я знаю все. Про те, як ти з Вікторією організували цю травлю. Про старі справи, про журналістів. Ти продала її репутацію, знищила її спокій. Навіщо?

— Вона — пляма на нашій родині! Я хотіла врятувати тебе від ганьби! — вигукнула Лариса, більше не стримуючи свої емоції. — Вона зіпсує тобі все життя! Вона…

— Вона — єдине світле, що зі мною сталося за останні роки! — перебив він. — Вона добра, чесна, сильна. Вона боролася за життя, коли інші здавались. А ти, мамо… ти зрадила мене. Навмисне знищила ту, кого я люблю.

Лариса відступила на крок назад. Її обличчя зблідло.

— Ти… кохаєш її? — прошепотіла вона.

— Так, кохаю. І ніхто, навіть ти, цього не змінить. Я не дозволю тобі більше її ображати. Якщо ти не здатна прийняти мій вибір — тоді вирішуй, чи маєш ти місце в моєму житті.

Мовчанка зависла між ними, як камінь. Лариса не відповіла. В її очах було щось схоже на страх і розгубленість.

Дамір розвернувся й вийшов, залишивши за собою двері, які повільно й м'яко зачинилися. У цій тиші народжувалась нова реальність — жорсткіша, але справжня.

Лариса знову набирає номер Вікторії. Її руки трохи тремтять від нервової напруги, але в голосі звучить залізна впевненість.

— Потрібно діяти негайно, — тихо, але твердо каже вона, щойно Вікторія бере слухавку. — Якщо ми зволікатимемо, кожна з нас втратить Даміра назавжди. Ти — як чоловіка. Я — як сина.

— Я слухаю, — відповідає Вікторія, не приховуючи роздратування, але й зацікавлення.

— План простий. Але поки що я не буду викладати всі деталі. Так буде безпечніше для нас обох. Тобі потрібно лише зробити те, що я скажу, і тоді ми повернемо все на свої місця.

— Я не люблю сюрпризів, — холодно відрізає Вікторія.

— Повір, цей тобі сподобається, — у голосі Лариси чується крижана посмішка. — Ми приберемо її з його життя так, що він сам буде нам вдячний.

— Добре, — після короткої паузи згоджується Вікторія. — Я готова. Скажи, що потрібно робити.

— Я подзвоню тобі, трохи згодом. І не хвилюйся. Все піде за планом.

Вони обидві клацають викликами майже одночасно, залишаючи у повітрі після себе лише гіркий присмак змови.
А десь за стіною, де у гостьовій кімнаті намагалася заснути змучена Софія, вже невидимо згущувалися темні хмари.

Софія ледь задрімала, але сон одразу накрив її тривожним, важким серпанком.

Їй снилося, що вона стоїть у залі суду, в центрі — самотня, беззахисна. Усі присутні — колеги, судді, навіть присяжні — дивляться на неї з осудом. Хтось шепоче, хтось хихикає, дехто знімає її на телефон. Софія намагається щось сказати, виправдатися, але з її вуст не виходить жодного звуку. Губи рухаються, а голосу немає. Вона кричить, беззвучно кричить.

І раптом у натовпі вона бачить Вікторію й Ларису. Вони стоять поруч, впевнені, спокійні, переможні. Лариса посміхається отруйною посмішкою, а Вікторія каже:

— Ми попереджали тебе. 

Підлога під ногами Софії починає розповзатися. Вона падає в темряву, руками намагаючись за щось вчепитися, але все — марно. Її тягне вниз чорна порожнеча, і щось холодне стискає її серце...

— Ні! — Софія прокидається з криком, задихана, вся в поту.

Дамір, почувши її крик із коридору, одразу забігає до кімнати.

— Софіє! Все добре, я тут. Це був лише сон. — Він підбігає до неї, ніжно обіймає, пригортає до грудей. — Я з тобою. Ти в безпеці.

Софія схлипує, ховаючи обличчя в його грудях.

— Вони не зупиняться, Дамір... Я це відчуваю...

— Не дам їм тебе зламати, чуєш? Я все зроблю, щоб захистити тебе.

І хоч ніч опускається повільно та глибоко, у цій кімнаті, в його обіймах, Софія нарешті на хвильку відчуває тепло. Але підсвідомість тривожно нашіптує: справжня буря ще попереду.

— Мені не варто було говорити тобі всю правду… — тихо сказав Дамір, коли Софія, трохи оговтавшись, сиділа в ліжку, згорнувшись клубочком. — Але я просто… я не міг збрехати тобі. Я хочу бути з тобою чесним, Софіє. Завжди.

Він сів поруч, обережно взяв її за руку. Її пальці були ще трохи тремтячими, але вона дозволила йому тримати їх.

— Пробач… — прошепотіла вона, уникаючи його погляду. — Я не повинна була так реагувати. Просто… я не очікувала, що буде так боляче.

— Я знаю. — Його голос був м’який, як шерсть улюбленого пледа. — Але тепер ти не сама. Я з тобою. І ми разом пройдемо це все. А зараз… ти нічого не їла з самого ранку. Пішли на кухню. Прошу. Хоч кілька ложок супу.

Софія тихо зітхнула й, нарешті, кивнула.

— Добре… Але тільки, якщо ти сядеш поруч.

— Завжди, — відповів він із лагідною усмішкою.

Вони разом вийшли з кімнати. Тиша коридору здавалась майже затишною, поки…

Коли вони проходили повз вхідні двері, ті раптом відчинились. Їх відкрила Марія, і на порозі з’явилися… Вікторія та Аріна.

— Привіт, татко, — голос Аріни розрізав повітря.

Софія завмерла, як укопана. А Вікторія... стояла з кам’яним обличчям, але в очах — виклик. Вона перевела погляд на Софію, потім на Даміра. Її губи трохи скривились.

— О, ми, здається, прийшли вчасно.

Тиша, яка настала після її слів, була густою й холодною, як зимовий туман.

Дамір стиснув руку Софії міцніше.