Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

На погляд Бубланського, вони поки що мають самі димові завіси й стандартні підходи, а чогось путнього, крім якогось воїна-ніндзі, що швидко й ефектно з’явився і зник у темряві, в них не було. Операція бачилася занадто досконалою, ніби її виконала людина без вад і слабостей, які завжди вгадуються в загальній картині вбивства. А тут усе видавалось якимось клінічно чистим, стерильним, і Бубланський не міг позбутися думки, що для вбивці це був звичайнісінький робочий день. От про ці всі речі він і розмірковував, коли йому зателефонував Мікаел Блумквіст.

— О, це ти, — сказав Бубланський. — А ми саме про тебе говорили. Ми б хотіли якнайшвидше знову тебе допитати.

— Звичайно, без проблем, — сказав Мікаел. — Але зараз мені треба тобі сказати щось набагато важливіше. Свідок, Авґуст Балдер, — савант.

— Що це означає?

— Хлопчик, можливо, страждає на важку форму розумової відсталості, однак він має особливий дар. Він малює, як майстер, з дивовижною математичною точністю. Ти бачив малюнки світлофора, що лежали на кухонному столі в Салтшебадені?

— Так, бачив. Ти хочеш сказати, що їх намалював не Франс Балдер?

— Ні, це зробив хлопчик.

— Але роботи видавалися такими зрілими.

— Проте їх виконав Авґуст. А сьогодні вранці він сів і намалював шахові клітини з підлоги спальні свого батька й не тільки їх. Він зобразив ще промінь світла і тінь. Гадаю, це тінь злочинця і світло від його ліхтарика на лобі. Та достеменно поки нічого сказати не можу. Хлопчикові не дали змоги домалювати.

— Ти мене розігруєш!

— Тепер навряд чи вдалий час для жартів.

— Звідки ти це знаєш?

— Я вдома в Авґустової матері, Ганни Балдер, на Торсґатані, сиджу й дивлюся на малюнок. Але хлопчика тут немає. Він у… — журналіст завагався. — Не хочу більше нічого розповідати телефоном.

— Ти сказав, що хлопцеві не дозволили домалювати.

— Його спинила мати за порадою психолога.

— Як можна заборонити таке?

— Психолог, очевидно, не зрозумів, що дитина зображає реальні речі. Він уважав це за нав’язливу поведінку. Пропоную негайно надіслати сюди людей. І ти матимеш свідка.

— Уже їдемо. От якраз і випаде нагода трохи поговорити з тобою.

— На жаль, я вже йду звідси. Мені треба в редакцію.

— Я б волів, щоб ти трохи затримався, але я розумію… І, послухай…

— Так?

— Дякую!

Ян Бубланський закінчив розмову, вийшов з кабінету й поінформував усю слідчу групу про нові обставини справи. Згодом він зрозуміє, що припустився помилки.

Розділ 15

21 листопада

Лісбет Саландер була в шаховому клубі «Курець» на Гелсінґеґатані. Грати їй не хотілося. Боліла голова. Вона весь день полювала, і полювання привело її сюди. Ще раніше, зрозумівши, що Франса Балдера зрадили свої, вона пообіцяла йому дати зрадникам спокій. Така стратегія їй не подобалась, проте вона тримала слово. І тільки коли Балдера вбили, відчула себе вільною від обіцянки.

Тепер вона намірялася чинити по-своєму. Та це виявилось не так і легко. Арвіда Вранґе вдома не було, однак телефонувати йому Лісбет не бажалося. Вона воліла впасти йому на голову, як блискавка, тож блукала, шукаючи його з накинутою на голову відлогою. Вранґе жив трутнем, але, як і багато хто з подібних до нього, мав певні рутинні справи, і завдяки фото, викладеним в «Інстаґрамі» та «Фейсбуці», Лісбет змогла встановити кілька точок, де він часто буває: ресторани «Річ» на Бірґер-Ярлсґатані і «Театерґріллен» на Ніброґатані, шаховий клуб «Курець», каварня «Риторно» на Оденґатані та деякі інші, зокрема тир на Фрідгемсґатані, — й адреси двох подружок.

Відколи вона востаннє скеровувала на нього свій радар, Арвід Вранґе змінився. Він уже не скидався на всезнайка. Ба більше, рівень його моралі підупав. Лісбет не надто захоплювалася психологічними теоріями, проте не могла не відзначити, що його перше велике порушення спричинило низку інших. Вранґе більше не був амбітним студентом, який прагнув учитися. Тепер він захоплювався порнографією й купував через інтернет сексуальні послуги насильницького характеру. Дві жінки згодом навіть погрожували заявити на нього.

Замість комп’ютерних ігор та досліджень штучного інтелекту Вранґе цікавився повіями й алкоголем. Хлопець мав грошенята, а з ними й купу проблем. Не давніш як цього ранку він ґуґлив у мережі фразу «Захист свідків, Швеція», і це, звісно, з його боку була необережність. І хоч він більше не контактував із «Соліфоном», принаймні через свій комп’ютер, вони, певно, ще й досі стежили за ним. Інакше то було б непрофесійно. Можливо, під новим зовнішнім виглядом у нього сталася якась внутрішня ломка, і це, звичайно ж, добре, бо відповідало намірам Лісбет. Коли вона знову зателефонувала до шахового клубу, — шахи, здається, залишалися єдиною сполучною ланкою Арвіда з минулим життям, — її несподівано повідомили, що Вранґе тільки-но туди прибув.

Тож вона спустилася маленькими сходами на Гелсінґеґатан і пройшла коридором у сіре, застаріле приміщення, де, розкидані по кутках, сиділи, згорбившись над шахівницями, чоловіки, переважно літні. Атмосфера в клубі була сонлива, тож ніхто не звернув уваги на появу Лісбет і не здивувався її присутності. Усі поринули в гру. Чути було лише, як клацають шахові годинники й раз по раз із вуст шахістів зриваються лайливі слова. На стінах висіли фотографії Каспарова, Маґнуса Карлсена, Боббі Фішера й навіть юного прищуватого Арвіда Вранґе, що грав з Юдіт Полґар.

Арвід в іншій, дорослій версії сидів за столом праворуч і, судячи з усього, пробував якийсь новий початок партії. Біля нього стояли два великі пакети з покупками. На ньому були жовтий кашміровий светр, гарно випрасувана біла сорочка й надміру стильні, як на таку обставу, блискучі англійські туфлі. Підійшовши до нього обережними, невпевненими кроками, Лісбет запитала, чи не хоче він з нею зіграти. У відповідь Вранґе оглянув її з голови до ніг і сказав лише:

— Окей.

— Дуже люб’язно з твого боку, — відповіла Лісбет, як чемна дівчинка, і сіла.

Коли вона пересунула пішака на е4, хлопець відповів ходом на b5 (польський гамбіт), після чого Лісбет заплющила очі, дозволивши йому вести гру.

Арвід Вранґе намагався сконцентруватися на грі, проте виходило в нього не дуже добре. На щастя, ця дівчина-панк була легка здобич. Грала вона непогано, як з’ясувалось, і, очевидно, захоплювалася шахами, але який з того пожиток? Він бавився з нею, і це мало справити враження. Хтозна, можливо, він навіть зможе вмовити її піти з ним додому після цього. Щоправда, вона була незговірлива, похмура, а Вранґе таких дівчат не любив. Одначе