Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Після Лютневої революції 1917 р. Коновалець, а за ним група галицьких старшин, покинули табір і прибули до Києва. За згодою тодішніх керівників Української Центральної Ради В. Винниченка і С. Петлюри Євген Коновалець приступив до формування Галицько-Буковинського куреня січових стрільців. Його помічниками стали Роман Дашкевич, Федір Черник, Іван Чмола. 19 січня 1918 р. стало днем докорінної реорганізації галицької січової формації на терені Великої України, яка отримала найменування 1-й курінь СС. Його командиром став Євген Коновалець, помічником – Андрій Мельник. Стрілецькі сотні очолили Роман Сушко, Іван Чмола, Василь Кучабський, Федір Черник, гарматну – Роман Дашкевич[374].

22 січня Євген Коновалець разом зі своїми стрільцями і старшинами вітав IV Універсал Центральної Ради, який проголосив самостійну Українську Народну Республіку. З того дня і до кінця її існування курінь, а потім Корпус Січових стрільців під його командуванням стояв на захисті незалежності України.

Першим випробуванням для галицьких стрільців були бої з частинами М. Муравйова, які у лютому оволоділи столицею УНР. У ході запеклих боїв на вулицях столиці і під її стінами січовики доказали свою відданість українській національній справі. Але втримати столицю не вдалося. Під час евакуації державних урядових установ полк Євгена Коновальця здійснював охорону Центральної Ради, Генерального Секретаріату і особисто Михайла Грушевського, який завжди прихильно ставився до січовиків.

Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. Євген Коновалець, як і стрілецька рада, відмовилися служити П. Скоропадському, навіть під загрозою репресій. Німці роззброїли січовиків, а полк розформували. Та скоро він відродився. Зусиллями Є. Коновальця у серпні—вересні в Білій Церкві засновано окремий загін СС. Його півтори тисячі стрільців під командуванням полковника Коновальця стали ударною силою Директорії УНР. Січовики в наступі на Київ розгромили офіцерські полки гетьмана і 14 грудня 1918 р. вступили в столицю окремим Корпусом Січових стрільців у складі 30 тис. стрільців і старшин.

З 14 грудня 1918 р., тобто з часу перемоги над гетьманськими частинами і урочистого вступу до Києва, осадний Корпус Січових стрільців був втягнутий у бойові операції проти натиску військ Раднаркому та збільшовичених повстанських загонів Лівобережної України. За цей період змінилися ідейно-політичні позиції січового стрілецтва у бік «полівіння», про що свідчить підтримка тих політичних партій, яким симпатизувала більшість пролетарського населення України, часом всупереч лінії уряду Директорії. Січовики виступали проти союзу з Антантою, на чому наполягав уряд прем’єра А. Остапенка, проти переговорів в Одесі з французьким штабом, бо той вимагав скасувати суверенну УНР, усунути В. Винниченка і С. Петлюру. Вагомим документом їхньої політичної лінії стала «Проскурівська Декларація Січових Стрільців», оголошена в березні 1919 р. Наведемо її повністю:

«Супроти всяких проголосок, які кривдять й оскорбляють честь Січового війська, особливо ж супроти закиду, немов би Січові Стрільці хотіли служити реакціонерам, заявляємо отсим прилюдно:

1. Січові Стрільці, які разом з масами Українського Народу скинули гетьмана і зломали його реакційний режим, виступивши проти гетьмана по проголошенні його маніфесту з 14-го листопада 1918 року, яким він хотів прилучити Україну до Москви – боролись, боряться і будуть боротись за суверенність Українського Народу і за його Самостійну Республіку.

2. Стоючи принципово на платформі самостійної Української Народної Республіки і тим самим визначаючи суверенність Українського Народу в вирішуванні всіх справ політичних і господарських, уважають Січові Стрільці, що тільки Український Народ має право вирішувати по своїй волі і без усякого вмішування чужих сил, які б вони не були, також найважнішу з економічних справ, а саме справу земельну. – Український народ має свої політичні й культурні сили, які без чужинців вирішать його життєві справи. Вся земля на Україні належить Українському Народові, і тільки Український Народ має право розпоряджатись землею. Во ім’я цих справедливих засад проливали Січові Стрільці свою кров і від них ніколи і перед ніким не відступали і не відступлять.

3. Стоячи на цих засадах, заявляють Січові Стрільці, що все будуть карним і слухняним військом кожного українського народоправного Правительства, яке стоятиме на платформі самостійності Української Народної Республіки й признання Українському Народові всієї землі в його розпорядимість. Щодо форми влади, то січові Стрільці були тими, які охороняли Трудовий Конгрес Українського народу в часи, коли він не виявив був свого обличчя, а тепер, коли представники Українського Трудового Народу знову підтвердили, що стоять на платформі самостійності Української Народної Республіки, Січові Стрільці з тим більшим загалом підпиратимуть радянську владу на місцях, яка заводить лад і порядок.

Стомлені тяжкими боями, змучені недовір’ям народу, який несправедливо думає, що Січові Стрільці хочуть піддержати ті сили, які стремлять до поневолення Українського Трудового Люду, Січові Стрільці відійшли, щоб переорганізуватися і з новими силами рішуче і твердо, як все, ударити на всіх, хто б посмів посягнути на здобутки революції Українського народу.

З народом йшло, йде і буде йти Січове Стрілецтво.

В березні 1919 року. За Стрілецьку Раду: Отаман Євген Коновалець, Отаман Андрій Мельник. Д-р Осип Назарук за Січову Раду»[375].

Цитована Декларація була прийнята стрілецькою радою і оголошена в Проскурові, куди осадний корпус прибув на короткий перепочинок та реорганізацію. Начальником штабу корпусу призначено одного з найкращих бойових старшин Армії УНР наддніпрянця полковника Марка Безручка. Досвідчені командири, як правило, галичани, очолили дивізії і полки. Такими були колишній сотник легіону УСС, а в той час командир II дивізії полковник Роман Сушко, командири полків Іван Рогульський, Іван Андрух, Франц Борис, Іван Чмола. На всю Дієву армію славилася старшинами та високою боєздатністю гарматна бригада корпусу під командуванням досвідченого бойового старшини полковника Романа Дашкевича. Вона складалася з шести полків: мала 76 гармат, 3850 старшин і стрільців та 1900 коней. Артилерія Корпусу СС становила більше половини усієї артилерії Дієвої армії. Два полки бригади з грудня 1918 р. воювали у складі Галицької армії. У червні 1919 р. Корпус СС нараховував 319 старшин і 8067 стрільців[376].

При корпусному коші січових стрільців, де здійснювався з великим розмахом і енергією вишкіл старшин і підстаршин, діяла на зразок легіону УСС пресова квартира, яка видавала газету «Стрілецька думка» – офіційний орган Корпусу СС. У її редакції працював талановитий стрілецький поет Олесь Бабій.

Першою бойовою операцією реорганізованого Корпусу січовиків був наступ у кінці березня 1919 р. на Бердичів проти семи полків Червоної армії. У квітневі дні корпус відбивався від червоних під Шепетівкою, яку не втримав, «але героїчна її